відчайдушно закричав, зробив крок назад, потім другий, а потім став швидко відступати, не відпускаючи жердини й тягнучи за собою прохромлену бруксу. Ще крок, і він уперся спиною в стіну особняка. Кінець жердини, затиснутої під пахвою, заскреготів об камінь.
Брукса поволі, майже пестливо, пересунула маленькі долоні вздовж жердини, витягнула руки, вхопилася міцно за ключину й навалилася на неї знову. Уже майже метр скривавленої деревини стирчав у неї зі спини. Очі її були широко розплющені, голова – відхилена назад. Зітхання її стали частішими, ритмічними й переходили у хрипіння.
Ґеральт підвівся, але, заворожений цією картиною, не зміг спромогтися хоч на якусь дію. Він почув слова, що глухо бриніли всередині черепа, наче під склепінням холодного й мокрого льоху.
Мій. Або нічий. Кохаю тебе. Кохаю.
Ще одне страшне, переривчасте, здушене кров’ю зітхання. Брукса шарпнулася і ще посунулася уздовж жердини, випростала руки. Нівеллен розпачливо заревів і, не відпускаючи ключини, спробував відсунути вампірицю якомога далі від себе. Марно. Та присунулася ще ближче й схопила його за голову. Він завив іще пронизливіше, закрутив волохатою довбешкою. Брукса знову посунулася по жердині й нахилила голову до горла Нівеллена. Ікла зблиснули сліпучою білизною.
Ґеральт скочив. Скочив, наче бездумна звільнена пружина. Кожен рух, кожен крок, який він мав зараз виконати, був його натурою, був завченим, невідворотним, автоматичним і смертельно точним. Три швидкі кроки.
Третій, як і сотні таких кроків до того, прийшовся на ліву ногу: був твердим, впевненим.
Закрут тулуба, різкий, замашний удар. Побачив її очі. Нічого вже не могло змінитися. Почув голос. Нічого. Крикнув, щоби заглушити слово, яке вона повторювала. Нічого не могло. Рубонув.
Ударив упевнено, як сотні разів до того, серединою леза, й одразу, продовжуючи рух, зробив четвертий крок і півоберт.
Клинок, під кінець півоберту вже звільнений, пішов слідом, сяйнувши, розсіюючи віялом червоні краплі.
Волосся кольору воронячого крила, віючись, хвилею, пливло у повітрі, пливло, пливло, пливло…
Голова упала на гравій.
Потвор все менше?
А я? Чим є я?
Хто кричить? Птахи?
Жінка в кожушку й блакитній сукні?
Троянда з Назаїру?
Як тихо!
Як порожньо. Яка пустка.
В мені.
Нівеллен, згорнувшись калачиком, корчачись від спазмів і тремтіння, лежав під стіною особняка в кропиві, обійнявши руками голову.
– Уставай, – сказав відьмак.
Молодий симпатичний чолов’яга міцної статури із блідою шкірою, який лежав під муром, підвів голову й роззирнувся навколо. Він був геть спантеличений. Протер очі великими пальцями. Глянув на свої долоні. Обмацав обличчя. Застогнав тихо, сунув пальця до рота й довго водив ним по яснах. Знову схопився
