інтенсивно. Але що тобі до моїх думок, відьмаче? Поїдеш до Анхору?
– Поїду.
– Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобі говорять ці імена?
– Ні.
– Усі троє – непогані на мечах. Кращі за Мішле. Я б рекомендував би надійніше, далекобійну зброю. Наприклад, ті нільфгардські зірочки. Хочеш, я продам тобі кілька? Маю їх багацько.
– Не куплю. Непрактично. Шумлять у польоті.
– Свист діє психологічно. Може паралізувати жертву страхом.
– Можливо. Але може й попередити. Я зумів би від того ухилитися.
– Якби бачив, що в тебе кидають – беззаперечно. Я знаю, ти зумієш ухилитися від стріли чи арбалету… Але ззаду…
– Ззаду також.
– Брешеш.
– Закладемося, – холодно сказав Ґеральт. – Я повернуся обличчям до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Попадеш у мене – ти виграв. Не попадеш – програв. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Отримаєш інформацію про Дитя Старшої Крові. Швидко. У кредит.
– А якщо виграю?
– Також здобудеш ту інформацію і запропонуєш її Йеннефер. Вона заплатить. Не скривдить.
Кодрінгер відчинив шухляду й витягнув другий оріон.
– Розраховуєш на те, що я не прийму закладу, – констатував, не запитав.
– Ні, – усміхнувся відьмак. – Я впевнений, що ти його приймеш.
– Ризиковий ти хлоп. Чи забув? У мене совісті немає.
– Не забув. Усе ж надходить Час Погорди, а ти йдеш із прогресом і духом часу. Але я узяв до серця докори в анахронічній наївності, й цього разу ризикну не без надії на зиск. То що? Закладемося?
– Закладемося, – Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з променів і встав. – Цікавість завжди брала в мене верх над розумом, не говорячи вже про необґрунтоване милосердя. Повертайся.
Відьмак повернувся. Глянув на густо подірявлене обличчя на портреті й на оріон, що там стирчав. А потім закрив очі.
Зірка завила й ударила в стіну за чотири пальці від рами портрету.
– Ясна холера! – крикнув Кодрінгер. – Навіть не здригнувся, сучий ти сину!
Ґеральт повернувся й усміхнувся. Надзвичайно паскудно.
– А чого б мені було здригатися? Я чув, що ти кидаєш так, аби не поцілити.
У заїзді було порожньо. В кутку, на лаві, сиділа молода жінка із кругами під очима. Сором’язливо відвернувшись боком, годувала груддю дитину. Плечистий чолов’яга, може чоловік, дрімав поряд, спершись спиною на стіну. У тіні за піччю сидів ще хтось, кого Аплегатт не бачив у темряві кімнати чітко.
Господар підвів голову, побачив Аплегатта, помітив його вбрання і бляху із гербом Едірну на грудях і моментально спохмурнів. Аплегатт призвичаївся уже до таких привітань. Був він королівським гінцем, мав беззастережне право підводи. Королівські декрети були чіткими: гонець мав право в кожному
