послання маєш?
– Маю, пане.
– Кажи.
– Демавенд до Візіміра, – процитував Аплегатт, прикривши очі. – Перше: ряжені готові на другу ніч після липневого молодика. Допильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: з’їзду мудралів на Танедді власною присутністю не вшаную і тобі те саме раджу. Третє: Левеня мертве.
Дійкстра легенько скривився, стукнув пальцями об стіл.
– Ось тобі листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош вуха й напруж пам’ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки йому, нікому іншому. Нікому, зрозумів?
– Зрозумів, пане.
– Звістка така: Візімір до Демавенда. Перевдягнених необхідно притримати. Хтось зрадив. Пломінь зібрав армію у Дол Анґра й тільки чекає приводу. Повтори.
Аплегатт повторив.
– Добре, – кивнув Дійкстра. – Вирушиш, щойно сонце зійде.
– Я п’ять днів на тракті, вельможний пане, – гонець потер сідниці. – Поспати б хоча до полудня… Дозволите?
– А твій король, Демавенд, спить зараз вночі? Чи я сплю? Саме за таке питання треба брати за шкірки, хлопче. Поїсти тобі дадуть, потім – трохи розігни кості в сіні. А перед сонечком – вирушай. Я наказав дати тобі чистокровного жеребчика, побачиш – несе, наче вихор. І не кривися. На тобі ще капшук з екстра-премією, щоб ти не говорив, що Візімір – скупердяй.
– Дякую, пане.
– Коли будеш у лісах над Понтаром, стережися. Бачили там білок. Та й звичайних розбійників там не бракує.
– О, знаю, пане. О, я ще дещо бачив кілька днів тому…
– Що бачив?
Аплегатт швидко доповів про пригоду в Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні руки на грудях.
– Професор… – сказав у замисленні. – Гаймо Кантор і Короткий Якса. Уконтропупені відьмаком. В Анхорі, на тракті, що веде до Горс Велену, інакше на Танедд, до Ґарштангу… Але Левенятко мертве?
– Що кажете, пане?
– Неважливо, – Дійкстра підвів голову. – Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку – у путь.
Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.
На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.
Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.
– Gar’ean, – просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. – En Dh’oine aen evall a stráede!
Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.
– Que suecc’s?
– Вершник
