знову потягнулася до в’юків. Уп’яла у вуха діамантові сережки, а на обох зап’ястках застібнула браслети. Зняла шаль і розстібнула блузку, відкриваючи шию і чорну оксамитку, оздоблену зіркою з обсидіану.
– Ха! – не стрималася нарешті Цірі. – Я знаю, чому ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми їдемо до міста! Я здогадалася?
– Здогадалася.
– А я?
– Що ти?
– Я теж хочу гарно виглядати! Розчешуся…
– Надягни берет, – сказала гостро Йеннефер, усе ще вдивляючись у дзеркальце, що висіло між вухами коня. – На те само місце, де він був. І сховай під нього волосся.
Цірі гнівно пирхнула, але послухала миттєво. Вже давно навчилася розрізняти барви й відтінки голосу чародійки. Знала, коли можна намагатися сперечатися, а коли ні.
Йеннефер, уклавши нарешті локони на чолі, видобула з в’юків маленьку баночку із зеленого скла.
– Цірі, – сказала лагідніше. – Ми подорожуємо таємно. І подорож наша ще не скінчилася. Тому ти маєш ховати волосся під беретом. У кожній міській брамі є ті, яким платять за докладне й пильне спостереження за подорожніми. Розумієш?
– Ні, – відповіла нахабно Цірі, натягуючи віжки чорного жеребчика чародійки. – Ти причепурилася так, що в тих спостерігачів у брамі очі повилазять! Нічого собі – таємність!
– Місто, до брам якого ми прямуємо, – посміхнулася Йеннефер, – це Горс Велен. Я не мушу камуфлюватися у Горс Велені, а зовсім, я б сказала, навпаки. Із тобою – інша справа. Тебе ніхто не повинен запам’ятати.
– Ті, які витріщатимуться на тебе, помітять і мене!
Чародійка відкоркувала баночку, з якої запахло бузком й аґрусом. Зануривши в баночку вказівний палець, втерла собі під очі трохи її вмісту.
– Сумніваюся, – сказала, все ще загадково посміхаючись, – щоб хтось звернув на тебе увагу.
Перед мостом стояв довгий ряд вершників і возів, а перед брамою товклися подорожні, очікуючи своєї черги на контроль. Цірі обурилася і забурчала, роздратована перспективою довгого чекання. Утім Йеннефер випросталася у сідлі й рушила риссю, дивлячись високо над головами подорожніх – ті ж швиденько розступалися, давали місце, кланяючись із пошаною. Стражники в довгих кольчугах також відразу помітили чародійку й проклали їй вільну дорогу, не жаліючи держаків списів, якими підганяли тих, хто противився чи був занадто повільним.
– Туди, туди, вельможна пані, – закричав один зі стражників, витріщаючись на Йеннефер і змінюючись на виду. – Сюди заїжджайте, прошу ласкаво! Розступіться! Розступіться, хами!
Поспішно викликаний командир варти виплив з кордегардії набурмосений і злий, утім, при виді Йеннефер почервонів, широко відкрив очі й рота, зігнувся у низькому поклоні.
– Смиренно вітаю у Горс Велені, ясна пані, – пробелькотів, випростуючись і витріщаючись. – Що накажете… Чи можу я чимось прислужитися вельможній? Ескорт дати? Провідника? Може викликати когось?
– Не
