Зона досяжності. Олексій Кацай

      – Що?! – тоненьким півнячим голоском кукурікнув один, підстрибнувши до гаволовів, що оточили «шкоду» з «волгою». – Що тут відбувається?

      І якимсь непевним поглядом ковзнув у бік «карлсона», намагаючись водночас оминути його. Лариса чомусь насторожилася.

      – Та от, поцілувалися, – почулося з юрми. – Це ота краля винна… Жінка за кермом – злочинець, сержанте… Тож ви її – відразу до буцегарні, ги-ги…

      – Гаразд, гаразд, – другий міліціонер витягнув дубинку й постукав нею по долоні іншої руки. – Розберемось. А ви розійдіться… Всім, всім розійтися… ДАІ викликали? – запитав невідомо в кого і навіть неозброєним оком було видно, що він цим не переймається. Щось інше муляло сержанта.

      Перший мент хлопчачого віку почав відтискувати людей. Але знову ж якось невпевнено відтискувати.

      «Та вони ж чогось бояться! – раптом зрозуміла Лариса. – Господи, та хіба ж можна дітей в органи брати?»

      Ліворуч вискнули гальма і рвучко, перекриваючи виїзд зі стоянки, зупинилася біло-синя «самара» з таким само синім маячком на даху. «Ти диви, як оперативно!» – здивувалася Лариса. З машини ніхто не виходив.

      – Це я, я ДАІ викликав! – застрибав на місті чоловічок-карслон, начебто злетіти хотів, а пропелер в нього аж ніяк не запускався.

      Дверцята даішного авто нарешті клацнули, мов голодна тварина – зубами, і з них повільно, якось сторожко, вислизнув кремезний чолов’яга. На стандартного працівника дорожньої служби він не був схожим жодним чином. Під одягом в нього вгадувався бронежилет.

      Відбувалося щось не те. Це Лариса зрозуміла шостим почуттям старого інформаційного вовка. Молоденькі міліціонери вже відтіснили натовп та й повернулися до нього спинами, стаючи попереду і наче прикриваючи його собою від якоїсь незрозумілої небезпеки. Коли в руках у них з’явилися пістолети, Лариса не помітила.