ще раз руками помацати. Але ж не на вулиці. Людей он скільки зібралося, і всі, наче очі на нього наставили. Ще й маршрутки довго немає. На роботу спізнююся. Що майстрові скажу? Причина поважна: труп знайшов та свідчення в міліції давав. Місто й так кілька днів гудітиме, не щодня депутатів убивають. У неприємну історію втрапив, дуже неприємну… А ще долари… Що з ними робити? Може, обміняти на гривні та й жити приспівуючи? Років п’ять-шість. Або авто купити, «форд» чи «мерседес»?.. Квартиру відремонтувати, меблі імпортні придбати? Французькі, німецькі, італійські. Мар’яну з ніг до голови вбрати, на курорт заморський гайнути?.. На Гаваї чи острови Канарські. Або в Рим, Париж, Лондон… Чи чкурнути до Америки, а звідти долари надсилати? Потрохи, щоб сусідам очі не колоти»…
Барбірош аж упрів від таких думок, руки трусилися, на обличчі виступили крапельки поту. Закортіло запалити. Мацнув рукою по кишенях. Витягнув порожню пачку «Прими». Геть усі випалив – так хвилювався, коли з слідчим балакав! Дістав гаманця, перелічив гроші. «Та в мене, – подумки вигукнув, – на пачку «Прими» не вистачить! Треба було у Мар’яни взяти. Завжди як той злидень: то на обід позичаєш, то цигарки стріляєш. Ніколи вона не дасть більше. Пиво – дорого, сигарети – дорого, а про сто грамів, щоб з хлопцями після роботи, навіть не заїкайся. А спробуй усю до копійки зарплату не дати. Крик, ґвалт, істерика: я гола, боса, дитина в подертому до школи ходить, а ти по забігайлівках швендяєш!» Баба є баба, що з неї візьмеш? Хлопа не розуміє. Соромно інколи перед компанією, коли з роботи йдеш. Ніяк не може утямити, що чоловік без грошей – нуль, манекен, порожнє місце. Треба ж гальбу пива випити та пачку цигарок з фільтром хоч раз на місяць купити. А ще Галі шоколадку, шампанського взяти, щоб не так боялася, бо не дасть… Вся труситься, коли до себе веде, бо в тому малосімейному гуртожитку завше гармидер і народу цікавого багато. Панянку із себе корчить, лише шампанське вживає, боїться, труситься, але коли у ліжко вкладеться та прутня в лоні відчує, зовсім іншою стає. Ненаситна, хтива, треться, стогне, як змія вигинається, доки вдоволення не дістане… А потім може й сльозу пустити. Дивні вони істоти, ці жінки, важко їх збагнути… Зі Стефою Сокальською треба обов’язково перебалакати. Метке око має, все помічає. Вчора ввечері знову біля під’їзду вигикувала. Два кобелі й вона. Ходило ж колись зашмаркане та з дитячим візком бавилося. Чемно віталася: «Добрий день, пане Миколо!» А нині яка кобіта! Не віриться, що лише у дев’ятий клас ходить. Очі чорні, личко рум’яне, спідничка вузенька. І коли встигла підрости? П’ятнадцять літ, а вже рекетири на іномарках додому підвозять. Молода, а спритна. Оченятами як блисне, одразу мороз по шкірі та думки грішні у голову шугають… Гарна як квітка, як ружа. Засікла з Галею. «А я, пане Миколо, виділа, як ви коханку приводили, коли пані Мар’яни вдома не було». Треба буде з нею якось делікатно поговорити, бо не дай Боже, інформація до Мар’яни дійде! Це тоді, коли вона з тим довготелесим бевзнем у коридорі обіймалася. Настрашила Галю, бажання відбила. У той вечір так нічого й не вийшло, хоч і шампанське було, і цукерки»…
Нарешті
