пише. Мені його поезія подобається. Здається, всі ваші активісти тепер мають гарні посади і портфелі, як же так сталося, що Мирослава обійшли, адже він разом зі Штимом починав?
– Ні, пізніше примкнув, Штим був першим. Ярмолюк – людина гонорова, на поклін до батьків міста не пішов, приручити його важко, тому й залишився без корита. Зате – вільний художник, митець, ніщо не зв’язує руки. Хто б що не казав, а писати Мирослав уміє.
Юрко схвально кивнув головою. Так, справді, писати він уміє… Згадав про агітаційний листок – звернення до виборців, рік тому, коли Штим балотувався на мера міста. «Сім запитань до пана Штима». Кінцівку дотепер пам’ятає. «Це – лицемір і кар’єрист, який цинічно топтатиме все найсвятіше задля власного благополуччя. Це – безбожник і хабарник, який свідомо обрав професію вбивці-гінеколога. Не даймо обдурити себе! Пам’ятаймо: від нашої свідомості залежить доля Нації і України!» Агітка свою справу зробила – за три дні до виборів Штим зняв свою кандидатуру.
Невдовзі Наливайко викликав слідчого до свого кабінету.
– Юрію Івановичу, не в службу, а в дружбу, – сказав він, – чи не змогли б ви встановити автора цього брехливого опусу?..
Юрко уважно вивчив текст, проглянув публіцистичні виступи місцевих прозаїків та поетів, лідерів та активістів політичних партій, громадських організацій і дійшов висновку: автором міг бути Мирослав Ярмолюк. Принаймні лексика, характерні особливості письма були схожі на його стиль. Ділитися з Наливайком результатом дослідження Юрій не поспішав. Мирослав як творча особистість йому подобався. Підставляти поета і вічного опозиціонера не хотілося, та й Степан Степанович з часом перестав нагадувати, чи, може, й сам довідався, хто автор агітки…
– Ти, Юрку, їж, їж! Мабуть, сьогодні й поснідати не встиг? – мовила Надя.
– Вгадала. З ліжка вранці підняли, штани натягнув, водою лице скропив і – бігом до машини.
– Бери огірочки мариновані. Для тебе останній слоїк відкрила. Ось цього, пузатенького, ріж надвоє і наминай. Вибач, що крім каші, смаженої цибулі та огірків нічим сьогодні пригостити коханого чоловіка чи полюбовника, як моя сусідка каже. Де ж твій, Надю, полюбовник пропав? Такий гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ти ж його, Надю, далеко від себе не відпускай, бо кращого не знайдеш.
– Бачиш, навіть сусідка так каже, – звів на неї очі Юрко. – А ти думаєш, вагаєшся…
– Я не вагаюся… Невже тобі не подобаються наші стосунки? Ярма на шию захотів?! Не одна я, а з сином. Та й дай мені оговтатись, прийти до тями після першого «щасливого» шлюбу.
Вона зробила наголос на слові «щасливого» і спохмурніла. Два роки тому Надя розлучилася. Не зійшлися характерами. Про колишнього чоловіка воліла мовчати, а Юрко не дуже й розпитував. Знав тільки, що ініціатором розлучення була вона. Власне, в приміщенні міського суду він її побачив вдруге…
– Сьогодні ти мене пригощаєш, – весело сказав Юрко, – а завтра я тебе запрошую
