у вантажника, руками розвертає свою важку сцену і ставить її на тротуар так легко, ніби пташечку. Потім жваво вискакує нагору, наче то облавок корабля, й витягує папірці з-під сорочки.
На нього покірно чекали з три десятки людей, і серед них – Лізбе́т. Вона нерухомо стояла, поклавши руки на стегна.
Лізбет наймала в нього кімнату № 3. А за оренду вона платила, допомагаючи по господарству в його таємному пансіоні. Її допомога була чудовою, неоціненною і незамінною. Декамбре постійно боявся, що одного дня якийсь чоловік украде його неймовірну Лізбет. А це трапиться, і то неодмінно! Високу, огрядну, темношкіру Лізбет було видно здаля. Жодного шансу сховати її від світу. Не сприяло цьому й те, що характер у неї був не з покірних, а голос – гучний. До того ж вона ніколи не соромилася висловлювати власну думку щодо всього. А найстрашніше – це усмішка Лізбет, яка, на щастя, не часто з’являлася на її обличчі, але завжди викликала нездоланне бажання кинутися в її обійми, притиснутися до її величезних грудей і лишитися там назавжди. Їй було тридцять два роки, і одного разу Декамбре її втратить. А зараз Лізбет напосілася на Вісника.
– Спізнюєшся до початку, Жосе, – казала вона, вигнувшись уперед і підвівши до нього голову.
– Знаю, Лізбет, – задихавшись, мовив Жос. – Це все кавова гуща.
У дванадцять років Лізбет вирвали з чорного гетто в Детройті. По прибутті у французьку столицю її одразу ж відправили в бордель, де вона чотирнадцять років поглиблено занурювалась у французьку на тротуарі вулиці Ґете. Так тривало доти, доки її через повноту не викинули геть усі піп-шоу[11] району. Вона вже днів десять ночувала на вуличній лавці, коли Декамбре прийшов по неї холодного дощового вечора. З чотирьох кімнат старого будинку, які він винаймав, лишалася одна вільна. Старий запропонував її Лізбет. Вона погодилася. Як тільки зайшла всередину – роздягнулася й розляглася на килимі, поклала руки на потилицю, звела очі на стелю й чекала, доки старий зробить своє діло. «Це непорозуміння», – сказав він, простягаючи їй одяг. «Мені більше нема чим платити», – відповіла Лізбет, підводячись і стискаючи ноги. «Я, – пояснив Декамбре, опустивши погляд на підлогу, – не можу більше давати тут лад усьому: прибирання, вечері для мешканців, закупи, обслуговування… Допоможіть мені з цим, і я віддам вам кімнату». Лізбет посміхнулася, і Декамбре ледь утримався, щоб не притиснутися до її грудей. Та він вважав себе застарим, а ще ця жінка мала право на відпочинок. І вона справді відпочивала: як було відомо Декамбре, у неї вже шість років не було коханця. Лізбет відновлювалася, і старий сподівався, що це триватиме ще трішки довше.
Сеанс новин розпочався, й оголошення лунали одне за одним. Декамбре збагнув, що пропустив початок, бо бретонець уже оголошував № 5. Система була такою: потрібно запам’ятати номер, а тоді підійти до Глашатая, щоб «уточнити всі вищеозначені деталі». Декамбре питав себе, де ж моряк міг підхопити таке характерне
Піп-шоу – заклади, у яких відвідувач може за певну суму подивитися крізь вікно кабінки на роздягнену жінку. Один з різновидів стриптизу.
