навпроти або в конторі. Зазвичай ставили на «всі загинули», «всі вижили» або «50 на 50». Жосові не дуже подобалася ця спекуляція на трагедії, але він також знав, що життя відроджується з уламків, і добре, що все саме так.
Він зіскочив зі своєї сцени й перетнувся поглядом з Декамбре, який вовтузився зі своєю книгою. Ну наче Жос не знає, що той приходив послухати випуск оголошень. Старий лицемір, старий зануда, він просто не хотів визнавати, що бідний бретонський рибалка розвіював його нудьгу. Якби тільки цей Декамбре знав, що знайшов Жос у ранковій пошті. «Ерве Декамбре сам плете свої мереживні серветки, Ерве Декамбре – педик». Подолавши легку спокусу, Жос відклав це повідомлення в «нечитабельні». Тепер їх було двоє чи, можливо, троє, разом з Лізбет, хто знав, що Декамбре таємно плете мереживо. У певному сенсі ця новина зробила старого грамотія не таким бридким для Жоса. Можливо, тому, що моряк бачив, як його власний батько довгими вечірніми годинами підрихтовував риболовні сіті. Жос зібрав відбраковані листи, поклав касу на плече. Дамас допоміг йому занести її в комірчину. Два горнятка гарячої кави вже чекали на них, як і кожного ранку після випуску оголошень.
– Я нічого не зрозумів у дев’ятнадцятому оголошенні, – сказав Дамас, примостившись на високу табуретку. – Історія про змій. Те речення навіть не закінчене.
Дамас був юнаком кремезним, досить симпатичним і надзвичайно щирим, але не дуже тямущим. У його погляді чаїлась якась загальмованість, від чого очі видавалися порожніми. Можливо, надмірна чутливість, а можливо, просто тупість, Жос так і не збагнув. Очі Дамаса ніколи й ні на чому не затримувалися надовго, навіть коли він розмовляв з вами. Його м’який, таємничий погляд плавав і вислизав, невловимий, як туман.
– Псих якийсь, – відказав Жос. – Не ламай голову.
– А я й не ламаю, – відповів Дамас.
– Скажи, а ти слухав мій прогноз погоди?
– Ага.
– Ти чув, що літо скінчилося? Не боїшся, що можеш випадково застудитися?
Дамас носив короткі шорти й полотняний жилет прямісінько на голе тіло.
– Усе гаразд, – сказав юнак, глянувши на себе. – Мені не холодно.
– І заради чого це ти демонструєш свої м’язи?
Дамас одним духом проковтнув каву.
– Тут же вам не магазин мережива, – відповів він. – А «Рол-Райдер». Я продаю лижі, скейти, ролики, дошки для серфінгу і всюдиходи. Це хороша реклама для крамниці, – додав він, указавши великим пальцем на торс.
– А чому ти заговорив про мереживо? – підозріло запитав Жос.
– Бо Декамбре його продає. А сам він старий і худющий.
– А ти знаєш, де він бере свої серветки?
– Так, у гуртовика з Руана. Він не дурень, цей Декамбре. Він мені надав безкоштовну консультацію.
– Ти сам пішов до нього?
– А що? «Поради з життєвих питань», чи не так написано на табличці?
