у вухах.
– Мене звати Кларіс Старлінг. Можна з вами поговорити?
У відстані, на якій вона зупинилась, і в її голосі явно простежувалася чемність.
Доктор Лектер замислився, притиснувши палець до зімкнутих губ. Потім неквапливо піднявся з ліжка, плавно пройшовся своєю кліткою і став перед нейлоновою сіткою, дивлячись повз перепону, наче сам обирав, де йому зупинятися.
Вона помітила, що Лектер маленький та елегантний. У його жилавих руках і долонях відчувалася сила – так само як у Старлінг.
– Доброго ранку, – привітався він, наче щойно відчинив двері у своїй оселі. У його інтелігентному голосі чулася легка металева хрипкість, можливо, від того, що голос тривалий час лишався без уживання.
У доктора Лектера бордові очі, і світло відбивається в них маленькими червоними цятками. Інколи здається, що ті цятки іскрами злітаються в самий центр. Його погляд повністю заволодів Старлінг.
Вона підійшла трохи ближче до ґрат. Волосся на руках стало дибки й напинало зсередини рукави.
– Докторе, у нас великі проблеми з укладанням психологічних портретів. Я хочу попросити вас про допомогу.
– «У нас», тобто у відділу поведінкової психології в Куантіко. Можу припустити, що ви працюєте на Джека Кроуфорда.
– Так, на нього.
– Дозвольте поглянути на ваше посвідчення.
Кларіс цього не очікувала.
– Я вже пред’являла його в… кабінеті директора.
– Тобто ви пред’явили його Фредерікові Чилтону, доктору філософії?
– Так.
– А ви бачили його посвідчення?
– Ні.
– Перелік його наукових звань досить стислий, можу вас запевнити. Ви вже познайомилися з Аланом? Чарівний, так? З котрим із цих двох ви охочіше вели б розмову?
– Загалом, мабуть, з Аланом.
– Ви можете виявитися журналісткою, яку доктор Чилтон пустив сюди за гроші. Гадаю, в мене є право поглянути на ваше посвідчення.
– Гаразд.
Кларіс показала йому ламінований документ.
– Я нічого не бачу на такій відстані, передайте його мені, будь ласка.
– Не можу.
– Бо воно жорстке.
– Так.
– Спитайте в Барні.
Прийшов санітар і оголосив:
– Докторе Лектер, я дозволю передати вам це посвідчення. Але якщо ви не повернете його, коли я попрошу, якщо доведеться піднімати всіх на ноги й гамувати вас, аби його повернути, то я сильно засмучусь. А якщо ви мене засмутите, то доведеться тримати вас у перев’язах, поки я трохи не відійду. Харчування крізь трубочку, перевдягання «почесних штанців» двічі на день і все таке інше. А ще я тиждень не віддаватиму вам пошту. Зрозуміли?
– Звісно, Барні.
Таця з посвідченням ковзнула в камеру, і доктор Лектер підняв його до світла.
– Курсант? Тут сказано «курсант». Джек Кроуфорд
