як це – коли тебе голублять і дбають про тебе. Я вкрала той час. Я відчувала в собі алкоголь і пігулки Рейджена. Ой, як же боляче про це розповідати!
– Так, але це необхідно, – наполіг лікар Джордж. – Допоможи нам у всьому розібратися.
– Це все я накоїла. Трохи запізно тепер казати, що мені страшенно прикро, чи не так? Я зруйнувала хлопцям життя. Але вони ніяк не могли збагнути…
– Що саме? – поцікавилася Тернер.
– Потребу кохати і бути коханою. Бути в чиїхось обіймах. Відчувати чуже тепло і ласку. Не знаю, що штовхнуло мене зробити те, що я зробила.
– І в тих випадках ти відчувала тепло і ласку? – запитала Тернер.
Адалана помовчала, а тоді прошелестіла:
– Хіба на якусь мить. Я вкрала той час. Артур не дозволяв мені виходити, я просто силою думки прибрала зі сцени Рейджена.
Вона роззирнулася довкола мокрими від сліз очима.
– Я не хочу проходити через усе це. Не хочу до суду. Не хочу нічого казати Рейджену. Я просто хочу забратися геть із життя хлопців і більше не завдавати їм лиха. Я так завинила… Сама не знаю, що на мене найшло.
– Коли ти почала виходити на сцену? – запитав лікар Джордж.
– Я почала красти час у хлопців минулого літа. Коли у в’язниці Лебанона їх замикали в карцері, я крала час, аби писати вірші. Я люблю поезію. – Вона схлипнула. – Що тепер буде з хлопчиками?
– Ми ще не знаємо, – м’яко пояснив лікар Джордж. – Ми намагаємося з’ясувати якомога більше.
– Не кривдьте їх, благаю, – попросила Адалана.
– У жовтні, коли трапились ті події, ти знала про плани Рейджена? – запитав лікар.
– Так. Мені завжди все відомо. Я знаю таке, про що навіть Артур не здогадується. Але я не могла цьому завадити. І ще на мене подіяли Рейдженові пігулки й випивка. Не знаю, чому я таке скоїла. Мені було дуже самотньо.
Вона шморгнула носом і попросила паперову хустинку.
Лікар Джордж не хотів відлякати Адалану, тому розпитував дуже обережно, пильно стежачи за виразом її обличчя.
– Чи є у тебе друзі, з якими тобі приємно спілкуватись? Які могли б розвіяти твою самотність?
– Я ні з ким не контактую. Навіть із хлопцями. Я розмовляю тільки з Крістін.
– Ти сказала, що виходила на сцену минулого літа, а також у виправному закладі Лебанона. А до того тобі ніколи не траплялося бувати на сцені?
– Ні. Але я була тут, усередині. Я живу тут уже давно.
– І ти була при тому, як Чалмер…
– Так! – різко урвала Адалана. – І більше ні слова про нього!
– Ти ладнаєш із матір’ю Біллі?
– Та де там! Вона навіть хлопчикам не може дати раду.
– А з Кеті, сестрою Біллі?
– Так, я розмовляла з Кеті. Але, гадаю, вона про це не здогадувалась. Ми з нею ходили разом на закупи.
– А як щодо брата Біллі – Джеймса?
– Ні.
