Проблема була в іншому. Того пізнього серпня лікар Джордж часто лежав ночами без сну, аналізуючи матеріал, з яким збирався ознайомити суддю Флаверса у своєму звіті, і розмірковував, чи має моральне право використовувати розлад множинної особистості як виправдання для таких тяжких злочинів.
Його неабияк турбувало питання кримінальної відповідальності. Він боявся, що його слова витлумачать хибно і це кине тінь на розлад множинної особистості як такий, заплямує репутацію інших людей із таким синдромом, підірве довіру до свідчень психіатрів у суді, а то й дискредитує весь його фах у цілому. Він розумів: якщо суддя Флаверс погодиться з його висновком, що цей дисоціативний розлад ідентичності, котрий наразі вважається тільки неврозом, є вагомою підставою для виправдувального вироку, то це створить юридичний прецедент в Огайо, а можливо, і в усій країні.
Лікар Джордж був упевнений, що Біллі Мілліган не міг відповідати за свої дії в ті три фатальні жовтневі дні. Тепер лікар поставив собі за мету дізнатись більше про недугу свого пацієнта, навіть якщо для цього треба буде вийти за межі вже відомого науці. Він вважав за свій обов’язок розібратися в цьому випадку, зрозуміти Біллі. Це озброїть суспільство знаннями про те, як давати раду людям із такою проблемою. Лікар Джордж знову обдзвонив колег, консультуючись і запитуючи їхньої поради, потім провів нараду з підлеглими і врешті-решт, 12 вересня 1978 року, сів і написав звіт на дев’яти сторінках для судді Флаверса, у якому виклав медичний, соціальний і психіатричний анамнез Біллі Міллігана.
«Пацієнт стверджує, – писав лікар Джордж, – що Мілліган старший піддавав свою дружину і дітей фізичному насильству, а сам пацієнт був жертвою його садистських знущань і сексуальної наруги, включно з анальними коїтусами. Акти сексуального насильства почалися, коли пацієнтові було вісім чи дев’ять, і періодично траплялись упродовж року, здебільшого на фермі, де пацієнт часто залишався з вітчимом наодинці. За його словами, він боявся, що вітчим його вб’є, оскільки той погрожував „закопати його у хліві, а матері сказати, що він утік із дому“».
Аналізуючи психодинаміку цього випадку, Гардинг зазначив, що позаяк справжній батько Міллігана вчинив самогубство, хлопчик ріс без батьківської уваги та опіки, а також «пройнявся безпідставним, але глибоким почуттям провини, яке в результаті породило в ньому тривожність, внутрішній конфлікт і гіпертрофовану схильність до фантазій». Він, таким чином, «став легкою здобиччю для свого вітчима, Чалмера Міллігана, котрий скористався з того, що дитина тягнеться до дорослих за ласкою й піклуванням, і виміщав на ній свої фрустрації шляхом тортур і сексуальної експлуатації».
Коли вітчим бив його матір, маленький Мілліган, уже добре знаючи, як воно – бути на її місці, почав «відчувати її біль і жах». Це призвело до того, що в нього розвинувся «один із видів тривожного розладу, за якого пацієнт живе у нестабільному світі своїх фантазій, закони якого настільки ж непослідовні й непередбачувані, як ті, що діють у снах. У поєднанні з приниженнями, катуванням і сексуальною наругою це спричинило
