style="font-size:15px;"> Лікар Джордж зрозумів, що пора змінити тему.
– Що в житті тебе непокоїть найбільше?
– Що хтось заподіє мені шкоду.
– Це тебе лякає?
– Настільки, що я засинаю.
– Але тебе можуть скривдити, навіть коли ти спиш, хоча ти цього і не усвідомиш, – зауважив лікар Джордж.
Біллі склав руки на своїх тремтливих колінах.
– Поки я сплю, мені ніхто не може завдати лиха.
– Чому так?
– Не знаю. Але я щоразу прокидаюся неушкодженим. – Юнак надовго замовк, а тоді знову підвів очі на лікаря. – Ніхто так і не пояснив мені, що ці люди роблять у моїй голові.
– Ті, що з тобою говорять?
– Так.
– Можливо, відповідь криється у твоїх же словах. Коли ти не знав, як захиститися від тих, хто хотів заподіяти тобі шкоду, якась інша частина тебе знайшла спосіб уберегтися від небезпеки.
– Інша частина мене?
Лікар Джордж усміхнувся і кивнув, чекаючи, як відреагує Біллі.
– А чому я нічого не знаю про цю свою іншу сторону? – тремтливим голосом запитав той.
– Певно, це тому, що в тобі живе якийсь лютий страх і він заважає тобі вживати заходів, необхідних для самозахисту, – розтлумачив лікар. – Він тебе паралізує. І тому ти мусиш заснути, щоб інша твоя сторона могла подбати про твою безпеку.
Здавалося, Біллі розмірковує над почутим. Тоді він зиркнув на лікаря, мовби силкувався щось збагнути:
– Чому я таким став?
– Очевидно, якісь події тебе смертельно налякали, коли ти був іще маленьким.
Після довгої паузи Біллі промовив, схлипуючи:
– Я не хочу згадувати про ті події. Це дуже боляче.
– Однак це відповідь на твоє запитання, чому ти засинаєш, коли боїшся, що хтось тебе збирається скривдити.
– Чому я у шпиталі? – видавив Біллі, окинувши оком кімнату.
– Лікарки Тернер, Каролін і Вілбур вважають, що після шпиталю тобі, можливо, більше не доведеться постійно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощі й виходити зі страшних ситуацій.
– Тобто ви можете мене вилікувати? – хлипав Біллі.
– Ми можемо спробувати. Ти б цього хотів?
– А ви проженете всіх отих людей із моєї голови? – вигукнув Біллі.
Лікар Джордж відхилився на спинку стільця. Слід було стримуватись і не наобіцяти хлопчині забагато.
– Нам дуже хотілось би тобі в цьому допомогти. Тоді б ти більше не мусив постійно спати і всі твої сторони об’єднались би, зробивши тебе сильною і здоровою людиною.
– Я більше не чутиму голосів? І вони не примушуватимуть мене спати?
Лікар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:
– Якщо ти достатньо зміцнієш, у них не буде причин тебе присипляти.
– Я не думав, що хтось колись зможе мені допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався і бачив, що мене знову десь замкнули,
