до відчаю людини. Здавалось, юнак будь-якої миті міг дати драла чи, навпаки, впасти як підкошений. Він втупився в підлогу. Лікар Джордж відчував, що ниточка, яка пов’язує його пацієнта з реальністю, напрочуд слабенька. Вони трохи посиділи мовчки. Біллі нервово сіпав коліном. Нарешті лікар Джордж м’яко сказав:
– Може, ти розповіси мені трішки про те, що ти відчув, погодившись прийти на цю бесіду?
– Я нічого про це не знаю, – жалісно протягнув Біллі.
– То ти не знав, що йдеш на зустріч зі мною? А коли ти вийшов на сцену?
– На яку сцену? – остовпіло перепитав Біллі.
– Коли ти вперше дізнався, що у нас із тобою буде розмова?
– З’явився якийсь чоловік і звелів, щоб я йшов із ним.
– Ти уявляв собі, куди і навіщо йдеш?
– Він сказав, що відведе мене до лікаря. Я не знав нащо. – Коліна пацієнта несвідомо смикались угору та вниз у гарячковому ритмі.
Розмова просувалася повільно, час від часу западала гнітюча тиша. Лікар Джордж щосили намагався поладнати з юнаком, у якому впізнав справжнього Біллі.
Психіатр почувався мов рибалка, котрий має вкрай обережно працювати вудкою, аби підвести рибу якнайближче, не давши їй обірвати волосінь.
– Як ти почуваєшся? – впівголоса запитав він у Біллі.
– Та ніби нічого.
– Чи турбує тебе що-небудь?
– Ну… Я роблю щось, а потім нічого про це не пам’ятаю. Я можу заснути, а коли прокидаюсь – люди кажуть мені, що я вже встиг щось накоїти.
– І що ж, за їхніми словами, ти робиш?
– Щось погане. Протизаконне.
– Те, що ти і так собі уявляв? Усі ми повсякчас прокручуємо в голові безліч найрізноманітніших вчинків.
– Просто щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я скоїв щось лихе.
– І що ти відчуваєш, коли чуєш це?
– Мені хочеться померти. Бо я не хочу нікого кривдити.
Він так тремтів, що лікар Джордж мерщій змінив тему.
– Ти мені розповідав про сон. А як довго ти зазвичай спиш?
– Ну, мені здається, що не так уже й довго, та насправді минає дуже багато часу. А ще я дещо чую. Ніби зі мною намагаються говорити якісь голоси.
– І що тобі кажуть?
– Я їх не розумію.
– Чому? Вони говорять пошепки? Чи те, що вони кажуть, не має сенсу? Чи голоси звучать нерозбірливо і ти не можеш розчути окремі слова?
– Вони говорять дуже тихо. І так, ніби вони не звідси.
– Не звідси – це як? Так, ніби голоси долинають з іншої кімнати? Чи так, наче говорять люди з іншої країни?
– Ага, як люди з іншої країни, – закивав Біллі.
– З якоїсь конкретної країни?
Він довго думав і нарешті сказав:
– Один балакає, як люди з фільмів про Джеймса Бонда. А інший говорить, як росіянин якийсь, чи що. Це ті люди, що живуть усередині мене? Мені таке сказала одна пані.
