пришвидшувався пульс, коли збільшувалися цифри на табличках з номерами будинків.
Вона зупинилася біля будинку Елени Ортіз.
Звичайнісінька будівля, нічого такого, що кричало б про жахіття і смерть. Перед нею був пересічний триповерховий будинок.
Кетрін вийшла з автівки і глянула на вікна горішніх поверхів. Яка квартира належала Елені? Ось ця зі смугастими шторами? Чи, може, та, що захована за густими джунглями вазонів? Вона підійшла до парадного входу і кинула погляд на імена мешканців. Тут було шість квартир. Навпроти квартири 2А імені не було. Елену вже стерли, жертву викреслили зі списку живих. Ніхто не хотів бачити нагадувань про смерть.
За інформацією «Ґлоуб», убивця потрапив до квартири з допомогою пожежної драбини. Повернувшись на тротуар, Кетрін помітила металеву драбину, прикріплену до бічної стіни будинку, яка виходила на провулок. Вона зробила кілька кроків у бік тінистого провулку і різко зупинилася. Відчула поколювання в потилиці. Озирнулася на вулицю за спиною і побачила, як поряд проїхала вантажівка, недалеко від неї пробігла жінка в спортивному одязі. Парочка сідала до автівки. Жодних причин для тривоги, однак Кетрін ніяк не могла втихомирити німий напад паніки.
Вона повернулася до автівки, замкнула двері й сиділа, стискаючи обома руками кермо, повторюючи про себе: «Усе добре. Усе добре». З кондиціонера виривалося прохолодне повітря, і Кетрін потроху заспокоїлась. Тоді зітхнула і відкинулася на спинку крісла.
Її погляд знову повернувся до будинку Елени Ортіз.
І лише тоді вона помітила автівку, що стояла в провулку. І номерний знак на задньому бампері.
POSEY5.
За мить вона вже нишпорила в своїй сумці, намагаючись знайти візитку детектива. Тремтячими руками вона набрала номер.
Він відповів у діловій манері:
– Детектив Мур.
– Це Кетрін Корделл, – сказала вона. – Ви приходили до мене кілька днів тому.
– Так, докторе Корделл.
– Скажіть, Елена Ортіз їздила на зеленій «Хонді»?
– Перепрошую?
– Мені потрібно знати, який у неї номерний знак.
– Вибачте, але я не розумію…
– Просто скажіть його! – Її різкий наказовий тон вразив Мура.
На іншому кінці дроту запала довга тиша.
– Зараз перевірю, – врешті озвався він. Кетрін чула далекі чоловічі голоси, дзвінки телефонів. Тоді слухавку знову взяв Мур.
– Цей номерний знак виготовлено на замовлення, – сказав він. – Гадаю, він якось стосується сімейної квіткової крамниці.
– ПОУЗІ П’ЯТЬ, – прошепотіла вона.
Пауза.
– Так, – підтвердив Мур дивним тихим голосом. Стривожено.
– Коли ви говорили зі мною, кілька днів тому, ви питали, чи знала я Елену Ортіз.
– Ви сказали, що не знали.
Тремтячи, Кетрін важко видихнула.
– Я помилилася.
