загорілих і доволі струнких ніг. – Ноженяточка…
Я побачив, як на диво цнотливо зашарілося її обличчя. Море в той вечір довго ховало у своє лоно сонце і ніяк не могло сховати. Я ж не міг вирішити – щасливий я чи ні? «Здається, щасливий», – подумав. Ми вже підходили до нашого корпусу, де я жив у кімнаті на двох. Так само як і Інга. Але, на щастя, її сусідка вже мала собі партнера, як і мій сусід – партнерку.
– Здається, я тебе знаю цілу вічність, – сказала Інга, коли ми заходили до моєї кімнати.
Насправді ж ми були знайомі п’ятнадцятий день. З них вісім днів як спали в одному ліжку. Я навіть не міг підозрювати, що все вийде так добре.
Тепер я обіймав Інгу, а за вікном бушувала гроза. Розколювалося і знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щільніше, Інга раптом стала розповідати, як колись, маленькою, втікала від грози, як бігла полем і їй здавалося, що блискавка от-от наздожене її. Влучить у неї, чомусь неодмінно в шию.
– Уявляєш, я знала, що не можна бігти, і все ж бігла, – казала Інга. – Бігла, і мені здавалося, що село втікає від мене.
– То ти із села? – спитав я.
– Ні, я там відпочивала в бабусі, – сказала Інга. – В татової мами.
– Дурненька, – сказав я і поцілував її в лоба.
Лоб виявився холодним і чомусь спітнілим. Я раптом подумав, що було б дуже смішно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози.
– Страшенно хочеться курити, – сказав я.
– Ти ж казав, що кинув.
– Так, кинув, а тепер захотілося.
– Сигарети лишилися в моїй кімнаті, – з жалем сказала вона.
– То, може, підеш і візьмеш? – запропонував я.
– Зараз?
Я відчув, із яким здивуванням вона це спитала. Так, ніби я перед тим запитав, чи готова вона полетіти на Марс. Або вилетіти на мітлі крізь розчинене вікно.
«А чому б і ні?» – хотілося мені запитати.
Та я стримався. За вікном уже шумів дощ. Я відчув, як терпко, аж забиває подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь іншому?
– Я пожартував, – сказав я.
І раптом несподівано збагнув, що мене дратує запах цієї жінки. Чому б це?
«А чого хочеш ти?» – спитав я себе.
Відповіді не було. Бризки дощу залетіли в кімнату і впали нам на обличчя.
– Я спробую зачинити вікно, – сказав я і звівся на лікті.
– Ти зовсім не боїшся? – спитала Інга.
– Чого б я мав боятися?
Я встав і підійшов до вікна. Холод тут відчувався набагато більше. Над горами, які щільно обступили наш пансіонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсім поруч блискавка. Я подумав, що якби цієї миті хтось заглянув у вікно, він би побачив, яке в мене бліде обличчя. Ні, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетіти в кімнату. Цієї миті я гранично чітко відчув, що ця блискавка розкраяла надвоє моє життя.
Інга підійшла і стала поруч. Вона загорнулася в ковдру і все ж чомусь
