а може, й не жінку (я вже не був тепер певен у її реальності), а всього лиш видіння, продукт уяви відразу кількох людей. Я міг би заперечити, що так теж навряд чи буває, але не став цього робити, навіть самому собі. Я поглянув іще раз на вітрильник, який явно віддалився від берега і попрямував до своєї стежки.
Камінь просвистів біля моєї голови, коли я здолав десь так половину двокілометрового підйому. Я провів його поглядом, завважив, як швидко він покотився кам’янистим схилом, обминаючи дерева, а тоді підвів голову, щоб побачити, звідки він зірвався.
Та те, що я угледів, змусило мене мимоволі здригнутися, а мої зіниці розширитися від жаху. Угорі наді мною, метрів за двадцять, стояв чоловік і цілився в мене ще більшою каменюкою, ніж та, яка щойно пролетіла мимо. Це був не той чоловік, котрого я зустрів перед спуском до моря, а хлопець років двадцяти трьох – двадцяти п’яти.
– Що ви робите? – встиг закричати я, перш ніж він пожбурив другу каменюку.
Він тільки хрипко і глумливо засміявся. Я встиг якось ухилитися, і камінь лише ледь-ледь чиркнув по передпліччю.
– Перестаньте! – крикнув я і кинувся до нього.
Він було нагнувся, щоб схопити ще одне знаряддя для вбивства чи каліцтва, але до рук йому цього разу потрапив не надто великий камінець, і він жбурнув його вже навмання. Камінець зачепив мені правий бік, але інстинкт самозбереження звелів мені дертися до нападника далі. Він міг спробувати зіпхнути мене, адже був у вигіднішому становищі, але не став цього робити, а почав і собі дертися вгору. За якийсь десяток метрів він штовхнув униз ногою каменюку, що лежала біля стежки, але та мене, на щастя, обминула.
– Стій, сволото, все одно не втечеш! – крикнув я і почув у відповідь такий самий глумливий сміх.
Бігав цей злочинець, хоч і під гору, досить-таки добре, певно, виріс у цих горах, вирішив я. Він іще раз обернувся і спробував жбурнути чергового каменя. Я мусив сховатися за дерево. Після цього невдалого кидка він засміявся вже з нотками розпачу і кинувся вбік. Я звернув було за ним, та він, пробігши зо два десятки метрів, спинився, і невродливе, майже потворне обличчя ще більше спотворила гримаса болю.
– Тобі пора, – сказав він з якоюсь нелюдською люттю. – Чуєш, пора?!
– Що ти маєш на увазі? – спитав я на бігу.
Він не відповів, жбурнув у мене сухою гіллякою і побіг убік за кущі. Я зрозумів, що навряд чи наздожену його. Та й бажання переслідувати несподіваного нападника не було. От тільки хто він – божевільний чи кимось підісланий?
«Підісланий?» Думка, що з’явилася зненацька, здивувала мене. Але ще більше здивувала наступна – мені здалося, що я знаю, що означають його загадкові слова. Слова про те, що мені пора.
ІV
– Ви із сорок восьмої кімнати? – перепитала мене чергова у вестибулі корпусу.
– Так, – підтвердив я.
– Вам телеграма, – сказала вона.
– Телеграма?
– Так, телеграма. –
