кажу я вголос.
VІ
Звичайно, я міг спробувати зникнути з пансіонату тихцем, поінформувавши лише чергову по корпусу і покоївку (ага, ще треба здати книжки до бібліотеки), міг спробувати уникнути зустрічі з Інгою, але я не хотів цього робити.
Тепер я не належав ні собі, ні їй. Нікому. Я був і думками, і душею далеко звідси. Не можу сказати, чи це Густий Луг, чи інша місцина. Я раптом збагнув, що радше сидів би під тим самим старим розлогим ясеном у моєму місті, але відокремленим і від майдану, на якому він ріс, і від усього міста.
Треба було йти до Інги, викласти їй геть усе і про моє рішення, і про мене самого. Все ж я не пішов до її кімнати, а подався вниз, сподіваючись, що вона десь прогулюється по алеях довкола пансіонату чи по лісі. А може, йде доріжкою до моря.
Марне, химерне сподівання, як виявилося. Вдосталь наблукавшись, я повернувся до все ще моєї кімнати і став чекати. Сусіда не було із самого ранку, він поїхав зі своєю пасією до Ялти – купляти квитки на черговий концерт якоїсь естрадної зірки, що завітала на Південний берег Криму. Отож, мені лишалося сидіти і чекати приходу Інги, що я й зробив.
Я таки дочекався цього візиту, вже аж перед самим обідом. Вона виглядала до біса спокусливо у білих штанятах, які внизу ледь-ледь спадали нижче колін, у нещільно зв’язаній рожевій кофтині, під якою явно не було ліфчика.
«Може, взяти її на прощання?» – подумав я, побачивши свою коханочку в усій її красі.
– Де ти вештаєшся цілий ранок? – докірливо спитала вона. – Я вже тричі до тебе приходила, стукала, а двері зачинені.
– Я ходив до моря, – відповів я майже безжурно.
– До моря? Такої погоди?
– А чом би й ні? Хтось на яхті навіть вийшов у море. Досі, напевне, бореться з хвилями.
– То міг би й мене взяти. – Інга трохи відкопилила нижню губу і стала схожою на ображену дитину.
– Я ходив прощатися з морем, – пояснив я і здивувався, як спокійно звучить мій голос.
Інга, яка стояла від мене зовсім близько, раптом так виразно запахла чимось незбагненно-терпким, наче пилок із квітки, перемішаний із застояною водою, до якої додали краплю спирту та ще якоїсь незнаної трави. Я подумав було, що так може пахнути жінка, коли прийшла від чужого чоловіка, а сам запах таїть для мене загрозу.
– Прощатися? Як це розуміти?
Звуки її голосу, долітаючи до моїх вух, крижаніли на льоту.
Кімната наповнювалася терпкістю, вже не коктейлем, а цілим океаном запахів, і від них, здавалося, я от-от збожеволію.
Я спробував знайти слово, яке б знейтралізувало і ці запахи, і мої думки, і мій страх, але не зміг.
– Я від’їжджаю, Інго, – сказав я, не знайшовши потрібного слова.
– Але чому? Ти можеш пояснити?
Я простяг їй телеграму. Вона прочитала і здивовано поглянула на мене. Так здивовано, наче то була повістка, якою мене викликали на суд. Чи повідомляли про винесення вироку.
– І що це означає?
