Мирося.
– Ого, – сказав я. – То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?
Здається, Мирося сприйняла мої слова за щиру монету.
– Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.
Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.
– І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.
– Заспокойся, – попросив я. – Ти ні в чому не винна.
– Ви справді так вважаєте?
– Авжеж. Витри сльози, – сказав я цілком щиро.
Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Невже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?
Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?
«Я ніколи не розгадаю цієї загадки», – подумав я.
– Ви справді не…
– Ти вже про це питала, – перервав я. – Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.
Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.
– Він мені дав сімдесят гривень, – сказала Мирося, і в її очах знову майнув переляк. – Я зробила недобре, Платоне Васильовичу?
– Ні, чому ж, – відповів я. – Я ж подарував тобі ці картини, отже, ти їх власниця і можеш розпоряджатися як завгодно.
– Справді? – зраділа Мирося. – Тоді я візьму вам до соку коньяку.
– І собі, – сказав я.
– Я ж на роботі.
– Тоді побенкетуємо після роботи.
– Добре, я зайду до вас.
Вона вже майже зовсім заспокоїлася. Йшла, ледь щулячись, а з обличчя поступово зникали червоні плями. Життя тривало для Миросі останнім часом вдало. І я був до цього причетний.
У барі я дізнався другу новину. Моя колишня учениця, Люба Смажук, єдина, яка стала професійною художницею, виходить заміж і приїхала з майбутнім чоловіком до матері. Повідомляючи цю новину, Мирося поглянула на мене якось особливо. Невже вона знала про мої стосунки з Любою? Так, вони ж однокласниці. А втім, ні, я переплутав. Люба вчилася на клас пізніше.
VIII
Вдома я спробував узятися за своє найулюбленіше донедавна заняття. Кілька днів поспіль відтягував цю мить. Мить, коли візьму до рук пензля, а під пахву – мольберта і піду писати пейзаж. Дивна нехіть обкладала мене з усіх боків дедалі щільніше, мов туман самотнє дерево. Більше того,
