а то ще покалічиш. Візьми ліпше мого паска.
Вона дістала із шафи широкого, навіть елегантного коричневого паска, оздобленого бляшками і заклепками.
– Тобі не шкода його? – спитав наречений.
– Паска чи злодюжку? – уточнила Люба.
– Звичайно, паска, – тепер уже засміявся Олег.
– Все одно я його збиралася міняти, – сказала Люба і пішла до дверей.
Там, уже в дверях, вона оглянулася. Мабуть, думала, що я щось скажу. Я мовчав. Єдине, що справді не мало сенсу в цій ситуації, – це моя мова. Принаймні для мене.
– На коліна, бидло, – наказав Олег.
Від його грубого штурхана я справді опустився на коліна. Екзекутор закинув сорочку мені на спину. Наступної миті спину обпік удар, потім другий. Бив він сильно і безжалісно.
«Невже він такий дурний, що не впізнав мене на автопортреті?» – подумав я.
Х
Ні сорому, ні досади, ні ще якихось почуттів, коли екзекуція закінчилася, я не мав. Пекла побита спина, але начеб не в мене. Я отримав десь ударів тридцять, а може, й більше, надто пізно я почав по-справжньому рахувати. Найбільше я боявся, щоб Люба не повернулася. Ще було б гірше, якби, виходячи з дому після екзекуції, я зустрів Любину матір.
Ні того, ні того не трапилося. Коли мене виштурхнули з хати, над містом стояла тепла літня тиша. Сповіщаючи про наближення надвечір’я, заклично сюрчали коники у траві. Мої відчуття начеб загострилися. Вже за ворітьми я почув, як десь звіддалік гупнуло яблуко в саду Любиної матері.
Десь аж через три хати я зустрів першу людину. То була стара бабуся, яка жила на цій вулиці. Вона йшла і щось шамотіла до себе. Була схожа на вже перецвілу й зірвану вітром кульбабку, яка поволі котилася, час від часу потрапляючи у вибоїни і так само поволі викочуючись із них. Коли ми порівнялися, я вловив у її бурмотінні окремі слова, на які тоді не звернув аніякогісінької уваги.
– Собаки… бо люди… розвели… він ще прийде…
У якийсь момент вона блимнула в мій бік вицвілим, вигаслим поглядом, щось намагалася пригадати і не змогла.
– Отам, – сказала вона. – Отам… Подивись…
– На що подивитися? – спитав було я, але стара подибуляла собі далі.
Після зустрічі з нею я пішов навпростець, городами. Мені чомусь здавалося, що люди, яких я міг зустріти, вже знатимуть про мою ганьбу або намагатимуться щось довідатися про неї від мене самого.
На невеликому пустирі, затиснутому між горбами, де ще кілька років тому копали глину (від чого утворилося овальне смердюче болітце, наповнене тепер застояною водою, біля якого громадилися кучугури сміття, що його крадькома висипали довколишні мешканці), я побачив тітку Степаниду Луцишиху, котра жила неподалік від нас. Я хотів було обминути її, але подумав, що тоді не оберешся у майбутньому докорів на свою адресу (пан учитель загордилися), бо ж тітка Степанида доводилася
