прийде зранку.
Але ця надія поволі розтала, мовби останній шматок передчасного снігу – таке буває зі снігом. У мене був навіть пейзаж, який я назвав «Танення першого снігу».
– То ти не йдеш на весілля? – спитала Марія, коли я зіткнувся з нею на подвір’ї десь години за дві після вставання.
– Ти ж добре знаєш, що Люба більше не приходила, – зі злістю відказав я.
– Я думала…
Марія не доказала, змахнула рукою і пішла поволі з двору – майже стара жінка вже пенсійного віку.
До мене прилетіла добра сотня запахів – дратівливих, спокусливих і… смердючих. Так могли пахнути зіпсовані страви, викинуті чи вилиті з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у воді стара білизна, до цих запахів примішувалися дорогі напої, парфуми, що лоскотали ніздрі, руки, щойно вийняті з тіста, – словом, то була дика, варварська мішанина, яка, здавалося, вбивала саму можливість існування на цьому світі.
Я побрів уздовж вулиці, в той бік, де запахів не було, зате лунала заклична весільна музика. Я мусив дійти до кінця вулиці й вернутися назад, привітавшись дорогою з кількома людьми, котрі дивилися на мене надто підозріливо, – може, мене видавали очі або хода?
Удома я дістав мольберт, встановив його посеред кімнати і довго сидів перед ним. Що я можу намалювати? Пальці, мов чужі, задерев’яніло стискали пензля. Зрештою я зробив кілька мазків. За кілька хвилин зрозумів, що виходить щось віддалено схоже на хмару.
«Хмара? – подумав я. – До чого тут хмара?»
І враз переді мною постав спогад про ту грозову ніч, коли я був з Інгою. Я побачив її, себе поряд, розбите вікно, те, як я підходив до нього. Спалах блискавки – і я бачу жінку в білому посеред лісу.
Тієї миті мені здалося, що ось-ось розгадаю якусь таємницю. Я кинувся до мольберта і мазнув, зображаючи щось схоже на блискавку. Тоді швидко провів пензлем, вимальовуючи овал обличчя. То мало бути жіноче обличчя, яке наче проступало крізь хмари. Я здригнувся – то було обличчя Інги.
Пензель випав у мене з рук. Я нагнувся, щоб підняти його, і світ поплив у мене перед очима. Останнім зусиллям волі я змусив себе не впасти і різко опустився на підлогу.
«Чому Інга? Інга ж була тоді зі мною в кімнаті», – встиг подумати я.
Мені знову здалося, що я от-от розгадаю якусь таємницю, яка пов’язує мене, Інгу, ту жінку, яку я бачив уночі на фоні блискавки, а може, й Любу чи Миросю і навіть Марію.
«Все це має щось спільне, – напружено думав я, намагаючись втримати світ, що відпливав од мене. – І те, що хтось купив мої картини, і все інше».
Я намагався схопити невидиму нитку, що пов’язувала мене з цим світом саме крізь незрозумілі мені події. Але де ця нитка, як її побачити?
«Інга? Чому Інга?» – знову повернулася до мене думка.
І раптом я здригнувся. Я побачив себе тієї грозової ночі біля вікна. Спалахнула, прорізала темряву, на мить освітила простір блискавка. І мені здалося, що я бачу обличчя
