очах. З вутлого, мовби скроєного з багатьох кутів, дівчиська перетворилася у довгоногу задумливу красуню. Водночас вона з кожним роком зростала, як художник подавала дедалі більші надії. Скільки я часу потратив, аби вмовити її маму, просту сільську жінку з окраїни Густого Лугу, аби вона віддала Любу в більше місто, Володимир, – у художню школу. А мати ж бачила дочку тільки бухгалтером (грошовита спеціальність) чи адвокатом (ще грошовитіша професія). А що художник – пхе, забава; обірванці вони всі, ледацюги, що тільки казна-чого псують папір і полотно. «Ви на себе подивіться», – казали її очі.
Я мусив вдатися до хитрощів і крадькома послати Любині малюнки на конкурс до Києва. Звідти вони втрапили до Канади. Любину маму не так вразив успіх дочки, як премія – цілих триста доларів. Як же вона раділа, мало не все місто обійшла, розповідаючи про заробіток дочки. Шостий клас – і триста доларів! Хоч і канадських, а не «мериканських». Любу хоч із запізненням, а таки прийняли до художньої школи. Два рази на тиждень їздила вона після уроків до сусіднього міста. Була ще одна виставка в Києві, куди потрапили дві Любині роботи. Ще одна грамота, хоч і без премії. Зрештою, я умовив придбати ці ще дитячі картини один благодійний фонд. Мати знову була на сьомому небі від щастя за успіх дочки. Шлях до художнього інституту для Люби був відкритий. Вона закінчила його минулого року. На той час інститут уже називався академією.
Але були ще приїзди на канікули, приходи в гості до свого вчителя. Як я готувався до її приходів! Люба ще в старших класах полюбила густе червоне вино. А втім, вона сама його робила густим, наливаючи в пляшку сиропу і накидаючи хліба. Потім, сміючись, тягла той несусвітний коктейль. Я завжди тримав у буфеті пляшку червоного вина. І часто купував до вина сир, особливо перед канікулами.
Під час останніх своїх канікул вона лишилася в мене ночувати.
– Шкода, що я не здійснила свою дитячу мрію, – сказала вона вранці, прокинувшись у моїх обіймах.
– Яку ж? – поцікавився я.
– Першою віддатися своєму вчителю. – Вона поглянула мені в очі з ледь помітною смішинкою в куточках своїх. – Вчителю малювання.
– То в тебе була така мрія? – трохи спантеличено спитав я.
– Авжеж. – Вона вже відверто засміялася.
Горошинки того сміху обпекли мені вуха, вуста, пальці. Я паленів, мов хлопчак, застуканий на чомусь негарному. Помовчав, не знаючи, що й казати. Люба першою порушила мовчанку:
– Я знаю, що вам хочеться запитати.
– І що ж? – Мій голос затремтів.
– Чому ж я не здійснила свого бажання?
– І чому? – вичавив я із себе.
– Бо ти… Бо ви були надто несміливі. А я… Я ще не дозріла до сьогоднішньої ночі.
Проводжаючи її, я запитав, чи прийде вона ще. «Прийди!» – моє бажання вона мусила зрозуміти й без цього слова.
– Ні, – сказала вона ніби рішуче й спроквола водночас.
– Ні?
– Хіба
