занудне дівчисько, чиясь майбутня заплакана доля, яке часом приходило до тітки і наносило абсолютно непотрібні візити мені. Сенс тих відвідин старого холостяка, яким я був давно і безнадійно, зводився до випитування про техніку моєї роботи, чим я пишу, як та коли змішую фарби і «що ще збираюся намалювати». Це розпитування повторювалося з візиту на візит, з місяця в місяць, із року в рік і перетворювалося на нудний і начеб обов’язковий ритуал. З часом я, аби спекатися тих дурних розпитувань, став питати Миросю, коли вона нарешті вийде заміж. Думав, що, може, хоч така моя підступність відіб’є бажання до дивної ритуальності, але вже другого чи третього разу отримав по писку.
– Коли ви мене візьмете за дружину, – відрізала Мирося.
«Як рак свисне», – мав би сказати я, але оскільки вже був провінційним інтелігентом у першому поколінні, то стримався, удавши, що не зрозумів її жарту.
– А ти б хотіла? – спитав я наступного разу.
– А чом би й ні? – нахабно вищирила дрібні зубенята Мирося.
– Я старий та підтоптаний, – сказав я.
– Не такий вже й старий, як прикидаєтеся, – заперечила Мирося.
– І непрактичний, – підкинув я аргумент.
– А я б ваші картини продавала, – сказала Мирося, і я зрозумів, із якимось навіть відтінком жаху, що вона щиро вірить у це та вважає мене неабияким художником.
Як своєрідну помсту за її слова я став дарувати їй свої пейзажі, і десь за років два Мирося стала власником чи не найбільшої колекції моїх творінь. Чи мала вона до мене почуття – не знаю. Навряд. Швидше щось легке, ледве відчутне, тихий зойк, а ще швидше – шепіт самотності, що гнав її до мене, точніше, підштовхував, спиняючи біля останньої межі спокуси.
Я спочатку хотів тупцяти на другий куток міста, де жила Мирося, але передумав. Наша гра могла тоді перейти у нову якість, а я цього не хотів, бо мав підозру, що Мирося таки має щодо мене якісь надії. Наче полководець на підхід прихованого резерву, про який відомо йому одному.
Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з відкритими руками. Чи не сказала їй напарниця про мій прихід і дивне розпитування?
– Таки прийшли ви до мене, – сказала вона з непідробною радістю.
Я зітхнув і розвів руками. Цей жест призначався швидше мені самому.
Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловіка, що відбивав мені телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навіть здивувалася», – сказала Мирося) з її чудернацького змісту.
– Але я нікому не сказала. – Вона нахилилася до мене, і, Боже мій, я вперше почув саме від Миросі запах дорогих духів. – Нікому. – І по-змовницьки підморгнула.
Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Підтвердила, що то був незнайомець. Отримавши детальний опис, я нахмурився. Щось він нагадував мені, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого.
