style="font-size:15px;"> – Відпочивали? Удвох? – перепитав я, коли почув ці її слова.
– Ні, просто я пригадала, що він теж відпочивав тоді. Навіть якось намагався залицятися до мене.
– Залицятися до тебе? – вигукнув я обурено. – Я його вб’ю.
– Заспокойся, – засміялася Інга. – Він зовсім не в моєму стилі.
– А який же стиль тобі подобається?
– Ти – мій стиль, – сказала Інга.
Вдруге чи втретє я тоді подумав, що Інга схожа на якусь жінку, яку я колись бачив, зустрічався, знав. Але хто ж то був? Кілька разів повертався я до цієї думки, але так нічого й не зміг пригадати.
«Це обличчя, м’який овал, виразні очі, всередині яких наче причаївся хтось, кого ти добре знав („Добре знав? Ще одна химера до мого враження“, – подумав тоді я) і хто видивився щось тільки йому відоме у твоїх очах, – усе це могло належати колись аристократці», – подумав я і спитав Інгу, чи вона не з якогось дворянського роду.
– Звідки? – засміялася знову Інга. – Мама була вчителькою, це так, але бабуся із села, проста селянка, а по татові бабуся й дідусь – міські пролетарі.
Я тоді ледве не запитав, чи Інга позаминулого літа так само крутила з кимось роман, як тепер зі мною? Але стримався, бо подумав, що це може її образити.
– Ви даремно тут щось шукаєте, – сказав чоловік. – Даремно, бо…
Він змахнув рукою, безнадійно, якось так, наче саме в цю мить переконався, що в чомусь гірко помилявся. Одвернувся і рушив через ліс. Я наздогнав його.
– Що ви хотіли сказати? – спитав я, коли, схоплений за плече, він повернувся до мене мовби застиглим, закам’янілим обличчям.
– Яке це має значення? – Він промовив ці слова автоматично, знехотя, наче неживий. – Ви мене, що, не зрозуміли? Жінки цієї не існує в природі.
– Але ж її бачили чимало людей, – заперечив я. – Принаймні з десяток. Що це, по-вашому? Колективна галюцинація?
– Не знаю, – сказав чоловік. – Але знаю інше. Хочу, щоб ви мені дали спокій. Ми все одно залишимося з вами кожен при своїй думці.
Він пішов. Цього разу я не став його ні спиняти, ні наздоганяти. Чомусь майнула думка, що я вже спізнююся. «Куди?» – спитав я себе і не отримав відповіді. Напевно, до моря. Все ж я почекав, доки чоловіка не стало видно. Наче боявся, що він перешкодить мені спускатися до моря. Можна було, звісно, спокійно піти собі заасфальтованою доріжкою, але я не любив ходити нею. Хіба що з Інгою. А проте, мені вдалося й Інгу кілька разів підбити спускатися й підніматися ледве помітною стежиною, що підступною сіро-рудою змією петляла між деревами, спускаючись усе нижче і нижче. Підступною тому, що вона порозставляла пастки то у вигляді східців, про які треба було знати, щоб не полетіти стрімчака униз, а то й узагалі ямок, ступивши у які кілька відпочивальників за сезон (про що нас попереджали при поселенні в пансіонат) набивали собі синяки, а декотрі й ламали ноги. Все ж, незважаючи на попередження, чимало люду простувало саме стежкою, ігноруючи безпечну,
