народилися в мені почуття до цієї жінки.
Обличчя її побіліло, руки затрусилися. Потім обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить абощо. Вона не кинулася.
– Як це підло, – прошепотіла вона і вибігла з кімнати.
Я завмер. Почув, як шумить ліс за вікном. Десь далеко кричали чайки. Мій слух, здається, загострився.
За годину з валізою в руках я вийшов з пансіонату. Від покоївки, яка приймала ліжко і перевіряла, чи я, бува, чогось не повезу із собою – може, склянку чи простирадло, – я почув історію про божевільну з маленького гірського сільця, котра щороку в грозу приходить до пансіонату і бігає по лісу чи навіть танцює і кричить.
– То, було, вона зникла на пару літ, вже стали забувати, а то знов з’явилася, – казала покоївка. – П’ять літ, ага, десь літ зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночі серед грози, в нашої однієї санітарки стався викидень. Мала от-от іти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санітарка була молода, новенька, про божевільну не знала. Щось із нею почало коїтися після отої ночі, щось недобре, сама, певне, з глузду з’їхала.
Я ще спитав, чи приходить та жінка, коли гроза вдень.
– Ні, тільки вночі, – була відповідь.
– Сьогодні я зустрів якогось чоловіка на стежці, який намагався поцілити в мене каменем, – сказав я. – Не знаєте, хто то?
– Та то з тою дурною, кажуть, приїхав із божевільні її коханець, – сказала покоївка. – Вона його видає за свого брата. А той часом тут з’являється. Все йому здається, що ті, хто тут відпочиває, до його дурної коханки клинці підбивають.
– Он як, – муркнув я і, попрощавшись, вичовгав з кімнати.
Мені дуже хотілося зустріти Інгу. Але я її так і не зустрів – ні внизу, в холі, де спинився хвилин десь на десять чи, може, й більше, ні при виході з пансіонату. Може, вона пішла, як і я вранці, до моря?
До моря? Ця думка, не знаю – чого, мене порадувала. На повороті, при виході на дорогу, що вела до найближчого селища, я оглянувся. Болісно стислося серце.
«Геть, – сказав я собі. – Жалкувати нема за чим».
Але я обдурював себе. Було за чим шкодувати, от у чому справа. І їхати треба було. Повертатися. Я доволі награвся. Та одна думка – це я добре знав – мучитиме всеньку дорогу, а може, і все життя.
«Чи було б щось між нами, якби я не збрехав Інзі, якби не вдав із себе таку собі провінційну знаменитість, художника, який виставляється і в Києві, і в Польщі, і в Канаді, і ще бозна-де, чи було б?» – ось якою була та думка. Відповіді тепер я вже не матиму. Ніколи. Навіть якщо колись знову зустріну Інгу.
VІІ
Я повернувся до Густого Лугу. Аби сісти відразу на поїзд у Сімферополі, довелося переплатити за квитки майже вдвічі. Але я грошей не пошкодував, хоч навіть у дорозі довелося вже харчуватися яблуками, купленими на якійсь станції, і чаєм. Кавуна, якого я виторгував на зупинці в запорізьких степах, я привіз-таки Марії, за що заслужив захоплений зойк («який же він великий та рябий») і поцілунок, материнський, хоч із далеким присмаком колишньої пристрасті.
Життя
