третього дня, вернувшись із походу аж на найдальшу від нашого дому окраїну Густого Лугу, я зайшов до будинку, озирнув оселю і зрозумів – чогось мені в ній не вистачає. Не вистачало моїх картин, які висіли на стіні. Їх наче корова язиком злизала. Я кинувся до комірчини, де зберігалася частина мого «скарбу». Там теж не було жодної картини.
Я стояв і не знав, що й гадати. Майнула думка – а де ж була Марія? Її не виявилося ні в тій половині хати, що належала їй, ні на дворі, ні на городі.
Я стояв і слухав тишу, що огорнула вечірнє місто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон.
Я стояв і слухав цю тишу бозна-скільки часу. Вічність поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, я наче розсмоктався на десятки, сотні, тисячі, міріади все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Моя сутність перетворилася у віддистильовану рідину, яка також ставала дедалі рідшою.
«Ось і все», – встиг подумати хтось за мене, перш ніж я опустився на колоду, що лежала біля хати.
Зі стану заціпеніння мене вивела Марія. Виявляється, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичів. Від Марії пахло домашньою ягідною наливкою і тістом.
– Мене обікрали, – сказав я жалісливо.
– Обікрали? – вжахнулася Марія. – Коли?
– Коли я ходив на етюди.
– Але ж я була вдома. Пішла десь перед твоїм приходом, бо вже й вечір насувався.
– Вкрали геть усі картини.
– Картини? – Марія вдарила руками об поли. – Таж ні. То ж той чоловік приїжджав, що купив у тебе картини.
– Чоловік? Купив картини?
– Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я було засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.
– Яку бумажку?
– Угоду, що ти з ним уклав.
– Угоду?
Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.
– Хіба ти забув? – Марія дивилася здивовано і навіть злякано. – Він же й гроші лишив. Цілу пачку.
– Гроші?
– Еге ж. Я в шафу сховала.
За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.
Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.
– Як він виглядав, той покупець? – спитав я Марію.
– Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.
Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона його. Так, вона його вже бачила.
– Це
