назад додому. Незабаром я зайду до тебе, подивлюся, чи ти не змінив…
– То спали його сама! – загорлав Пол до Енні.
Вона озирнулася, поглянула на нього й вимовила:
– Ні. Я не можу цього зробити, як би мені не хотілося позбавити тебе страждань.
– Чому ні?
– Бо ти мусиш зробити це з власної волі, – манірно відповіла вона.
Тоді він засміявся, і обличчя Енні потемніло вперше з того часу, як вона повернулася. Вона вийшла з кімнати, тримаючи рукопис під пахвою.
Коли за годину Енні повернулася, Пол узяв сірники.
Вона поклала титульну сторінку на ґратку. Він кресав одну «синю голівку» за іншою, але нічого не виходило – то сірник випадав із рук, то запальна суміш кришилася.
Тож Енні взяла коробку, запалила сірника та вклала запалену «голівку» йому в руку. Він торкнувся нею кутика сторінки, впустив сірника крізь ґратку й став зачаровано спостерігати, як полум’я спочатку лизнуло, а потім поглинуло папір. Цього разу Енні прихопила з собою виделку для барбекю і, коли сторінка почала скручуватися та догоряти, проштовхнула її крізь отвори.
– Так рукопис ніколи не згорить, – сказав Пол. – Я не можу…
– Ні, ми швиденько впораємося, – відповіла Енні. – Ти мусиш спалити кілька сторінок – на знак того, що все зрозумів.
Тепер вона поклала на ґратку першу сторінку «Швидких автівок», і він пригадав, як понад двадцять місяців тому написав ці слова у своєму нью-йоркському будинку:
«Коліс я не маю, – сказав Тоні Бонасаро та пішов назустріч дівчині, яка спускалася сходами, – до того ж повільно вчуся, проте швидко їжджу».
Спогади про той день виринули, наче ностальгія від «Золотих шлягерів», почутих по радіо. Він пригадав, як ходив по квартирі, човгав із кімнати в кімнату, важкий від книжки – навіть не важкий, тягітний, і в нього починалися пологи. Він пригадав, як уранці знайшов під диваном ліфчик Джоани, а минуло вже три місяці, як вона поїхала. Он як працює служба прибирання. Він пригадав шум вулиць Нью-Йорка та далекий, розмірений церковний подзвін, що зазивав вірян на службу.
Він пригадав, як сів за стіл.
Як завжди, він відчув блаженне полегшення після початку й упав у діру, сповнену яскравого світла.
Як завжди, він підсвідомо знав, що не вийде написати так добре, як гадається.
Як завжди, він боявся, що не зможе закінчити, що з розгону вдариться об голу стіну.
Як завжди, він отримав надзвичайну, зухвалу насолоду від того, що почалася пригода.
Він глянув на Енні Вілкс і тихо, але чітко вимовив:
– Енні, будь ласка, не примушуй мене цього робити.
Непорушно тримаючи перед ним сірники, вона відповіла:
– Роби, як знаєш.
Тож він спалив свою книжку.
Вона примусила його спалити першу сторінку, останню, а потім іще дев’ять пар сторінок із різних частин рукопису, бо дев’ять,
