вибігла зі спальні. Пол почув, як із кранів у ванній вода під напором полилася у відро. Він непорушно спостерігав, як потемнілий уривок рукопису пролетів по кімнаті та опустився на тюль. На мить спалахнув вогник (у Пола навіть був час загадатися, чи не почнеться пожежа), іще раз блимнув і згас, лишивши на тканині маленьку дірку, наче від сигаретного недопалка. На ліжко посипався попіл, трохи потрапило Полові на руки. А йому було байдуже, як не крути.
Повернулася Енні, її очі забігали, намагаючись відслідкувати кожну звуглену сторінку, що, кружляючи, здіймалася до стелі. Полум’я розгорілося, з жаровні посипалися іскри.
– Ой, лишенько! – знову вимовила вона, тримаючи в руках відро з водою та озираючись, намагаючись вирішити, куди її перше лити і чи потрібно лити кудись узагалі. Заслинені губи тремтіли.
Пол помітив, як Енні висунула язика та ще раз облизала губи.
– Лишенько! Лишенько!
Здавалося, це було єдине слово, що вона могла вимовити.
Навіть перебуваючи в тісних лещатах болю, Пол на мить відчув гостре задоволення – он який вигляд мала перелякана Енні Вілкс. І цей вигляд припав йому до душі.
Ще одна сторінка здійнялася в повітря, проте на цій уже розповзлися тонкі пагони блакитного полум’я. Енні почала діяти. З іще одним «лишеньком» на губах вона обережно вилила відро води в жаровню. Багаття гучно зашипіло та випустило стовп пари. З’явився сморід від мокрого попелу, до якого домішався солодкий, майже вершковий запах.
Коли вона вийшла, Пол спромігся востаннє звестися на ліктях. Він зазирнув у жаровню і побачив дещо, схоже на обгорілий уламок колоди, затонулої в солоному озері.
Згодом Енні Вілкс повернулася.
Неймовірно, але вона наспівувала собі під ніс.
Вона всадила Пола та заштовхала йому до рота пігулки.
Він проковтнув ліки, ліг на спину та подумав: «Я її вб’ю».
– Їж, – долинув голос Енні, і Пол відчув пекучий біль. Він розплющив очі та побачив перед собою Вілкс. Вона вперше опинилася на одному рівні з ним, обличчям до обличчя. З кволим, байдужим подивом він зрозумів, що вперше за незліченні тисячоліття він, власне… сидів.
«До сраки!» – подумав Пол і знову міцно стулив повіки. Починався приплив. Палі сховалися під водою. Починався приплив, і, коли він закінчиться, наступного разу може вже не бути, тож він ловитиме хвилі, поки є що ловити, а посидіти він і пізніше встигне…
– Їж! – повторила вона.
За цим послідував черговий укол болю, від якого загуділа ліва частина голови. Пол заскиглив та спробував увернутися.
– Їж, Поле! Ти маєш отямитися, щоби трохи поїсти, інакше…
Дззззінь! Вухо. Вона щипала його за мочку вуха.
– Добре, – замурмотів він, – добренько! Не скуби мене, заради Бога.
Він насилу розплющив очі. Повіки були важкими, наче до них почепили цементні блоки. І тої ж миті у роті з’явилася ложка, з якої в горло полився
