ти в цьому житті бачив? Копанки? Замурзаний, в одних тих самих треніках уже півроку!
– Ти зато в нас, Кусто, півсвіта обкатав!
– Ну Кусто не Кусто, а більш за тебе бачив. Доки ти тут у посьолкє мідяки сшибаєш, я, оно, глянь!
Сергій витягнув із кишені спортивного костюма посвідчення і протягнув товаришу.
– Помічник міністра ДНР з інфраструктури, – прочитав по складах Василь. – Та ти гониш? Якій із тебе помічник міністра?
– Вася, нє сатрясай воздух. Фотка моя? Моя! Прізвище моє? Моє! Які питання? Зараз такі часи, шо кар’єру зробить, як два пальця обісцять. Був я в Донецьку, перетьор з пацанами. Тепер я на службі. Будуєм нову країну, Новоросію. Захищаєм рідну землю від хунти і світового фашизму.
– Це як?
– Ну як, зі зброєю в руках!
Сергій підняв спортивну куртку, і Василь побачив рукоять пістолета.
– Ого!
– І я кажу, ого! – зареготав Сергій. – А в машині ще й калаш.
– А в село чого приїхав?
– Діло є в мене. Ти Пашку пам’ятаєш? Ну того, з кутка біля шахти?
– Того, шо колись носа тобі зламав?
– Ага, його! Поступила перевірена інформація, шо він пособнік хунти. Поїду перевірю.
– Хто, Пашка? Та який же він фашист? Він батрачить з ранку до ночі. Бізнесує! І асфальтом на кутку дороги поробив, і світло провів на хутір.
– То все на американські гроші! Заробляє на нас, копійки з людей цідить, а сам тіки й чекає, шоб хунта нас поработіла. Пішли зі мною, будем рішать питання іменем Новоросії. Я тобі його буса віддам, хочеш? Передам від імені республіки у вічне користування?
– Та ні, Сєрьог, я в такі ігри не граю. Я проти війни.
– Ну гляди, я теж проти війни, та з хунтою церемонитися не буду! Дочекаєшся, як прийдуть у село укропи, заберуть усе, шо маєш, поплачеш тоді.
– Та шо вони в мене заберуть? Город?
– А, ну шо з тобою говорити? Мені час, бувай!
Сергій махнув рукою і сів у страшненьке роздовбане «Шевроле». За мить, здійнявши хмару куряви, машина зникла за рогом будинку.
Василь сів на лавку біля хвіртки й закурив. Потім витягнув мобілку і набрав номер.
– Альо, Паш? Там комбінатор повернувся. Ну який комбінатор? Сергій! Тепер модний, зі зброєю. Поїхав до тебе буса віджимать іменем Новоросії. Тож тримайся! Та нема за шо. Героям – слава!
Любі
– Думай головою!
– Буду!
– І менше чекінься там, хто знає, хто за чим слідкує і шо в кого в голові?
– Добре!
Поцілувалися.
– Ну з Богом. Іди.
Не вистачить ніяких слів, щоб написати оду жінкам, які проводжають чоловіків на війну.
Я особисто, відправляючись у зону АТО, не їду воювати, не їду надовго, однак бачу на обличчі дружини неспокій. Ні, звісно, вона розумниця і тримається, однак війна є війна і, незважаючи на те що я не їду в саме пекло, шанси потрапити в біду є завжди. А що ж казати про тих жінок, які
