набагато пізніше я бачив червоні конусні відра в сільських колодязях. І щоразу згадував слова діда про те, що країна, в якій люди крадуть засоби захисту від стихії, рано чи пізно зникне.
А тоді ми стояли біля протипожежного стенда, на якому дід лише п’ять хвилин, як повісив звичайне відро з нержавійки, бо в школу мали приїхати з області з перевіркою. Відро зникло найтаємничішим чином, бо ж було нове, зі слів діда, муха не єблась.
– Відра, Руся, це мірило всього, – казав дід, хитаючи головою. – «Вкраду, а то шо хата згорить, то херня». Допоки люди так думатимуть, нічого нормального тут не буде!
Уже давно нема діда. І навіть протипожежних стендів майже немає. Тож, чим міряти рівень занепаду, я не знаю.
Ленін
– Задовбали ці пацани! Кому він мішав, га? – Василь з Іваном сиділи біля хвіртки й обговорювали події останніх тижнів.
Радикальні зміни в селище на Херсонщині прийшли разом з Леніним. Точніше, з його падінням. Молоді хлопи з обласного центру, з жовто-блакитною символікою налетіли на нього, як коршуни. Смик, і ось мармуровий Ілліч полетів із постаменту головою вниз.
Торохнув вождь так, що аж луна пішла. Лиса голова удару об асфальт не витримала і відкотилася вбік.
– Від спілкування з громадою Володимир Ілліч відмовився, бо дуже вдарився головою, – пожартував хтось з пацанів.
– Вандали, – пробурмотів собі під ніс Василь, однак сперечатися з молодими не став.
Того вечора Василь напився з горя. Не те щоб він дуже любив того мармурового Леніна, однак, по-перше, звик до нього, а по-друге, порядок же ж має бути. Як так? Стояв собі пам’ятник кілька десятків років, а тут прийшли й звалили! Пізніше він поділився горем з Іваном, колишнім завклубом, що жив навпроти. Після випитої спільно пляшки Іван змовницьки підморгнув і потяг Василя до сараю.
– Тільки ж ти тс-с-с! – приклав палець до губ Іван. – Шоб нікому!
– Та я могила, – чомусь перехрестився Василь.
У сараї Іван клацнув вимикачем, і десь угорі, ледь освітлюючи все навколо, спалахнула лампочка.
– Та-дам! – картинно заспівав Іван, зриваючи простирадло з якоїсь гори в кутку сараю.
У Василя відвисла щелепа. На соломі, неначе освітлюючи все навколо власним світлом, стояв здоровезний гіпсовий бюст Ілліча.
– То ще давно, у дев’яностих, у клубі забрав. Стояв нікому не потрібний.
– Ваня, ти молодчага. – На очі Василеві навернулися сльози. – То пішли, може, його, поки ніч, на місце старого поставимо?
– Та не питання. З тебе літра, й по руках.
За кілька хвилин чоловіки вже прямували до постаменту. Василь ішов, одягнувши здоровезний, порожній усередині бюст вождя на себе. З боку здавалося, що бюсту приробили спортивні штани та кирзові чоботи і змусили йти світ за очі. Іван йшов поряд, однією рукою притримуючи Василя, який через Леніна нічого не бачив, і вказуючи йому дорогу. В другій руці він тримав розкладну драбину.
– А як вони й цього скинуть? – Чоловіки
