style="font-size:15px;"> – Та громадянство само собою, а шоб у міліції залишитися, то й присягу.
Помовчали, ніби поховали. Ото й виходить, що написи до фоток – то одне, а реальність – то зовсім інше.
Наші
– А ви з України?
Прага, готель. Дві жіночки у формі покоївок стоять біля машини, бо побачили київські номери.
– Ага, з неї, рідної.
– А ми з-під Львова, працюємо тут.
Стоїмо, гомонимо за життя. Звісно, поступово переходимо на політику.
– То скажи, Руслан, скільки то ще буде тривати?
– Та звідки ж я знаю? Доки всю гидоту не знищимо.
– А як же її знищиш, як вона серед нас? Он, поприїздили до нас у Моршин лоби. Сидять, ніц не роблять, пиво дудлять, бо ж бєженці. А наших дітей беруть.
Видно, що жінки в розпачі, їм навіть немає кому пожалітися.
– Наші хлопи й на Майдані з перших днів були, й на війну першими пішли, – ледь не плаче пані. – Ну як так? Хто везе, на тому й їздять? Ми он на вихідних теж будемо додому їхати, бо чергові повістки поприходили. Хоч лягай під військкомат, щоб останніх не забирали. Та ж плюнуть і переступлять.
Ми з товаришем ще деякий спілкуємося з жінками, намагаємося заспокоїти та підбадьорити. Потім залишаємо жінок і йдемо по номерах збиратися в дорогу.
Минає деякий час, ми спускаємося в ресторан щоб перед від’їздом трохи під’їсти. Щойно перетинаємо поріг, як з кухні на весь ресторан лунає:
– Слава Україні!
Обіцянка
– Пшепрошам, пані, де ту єст двунайстий нумер?
Троє українців стоять посеред старовинного польського містечка, який за час свого існування встиг побувати чи не в п’яти різних державах, і фактично проходять квест «піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що».
Ми шукаємо старого Юзека. Старий Юзек переїхав кудись сюди ще до Другої світової. А колись, ще зовсім малим, він разом з товаришем Ільком жив у Турці, що на Львівщині. Товариші разом навчалися, гралися, пустували. Аж допоки не прийшло страшне доросле життя. Юзикова родина втекла від совєтів на захід, Ількова лишилася в Радянському Союзі. Хлопці більше не бачилися, тільки якийсь час писали один одному.
Минула купа років. Упав Союз, фактично зникли кордони. Ільку вже вісімдесят сім. Десь так і Юзеку.
Дізнавшись, що син їде у краї, де живе товариш, Ілько дав адресу і попросив передати вітання.
І ось ми тут. Старовинне містечко в горах. З фортецею, старовинним собором і купою будинків, які, мабуть, пам’ятають обличчя королів Нижньої Сілезії. Вулицю знайдено, будинок теж. Піднімаємося на третій поверх. Дзвонимо і помиляємося квартирою. Чоловік, який відчиняє двері, вислуховує нас і сумно киває на сусідні двері.
– То Юзека мешканя. Тілко юш нєма єго. Змер. Рокув тши, як змєр.
Час – єдине, що не можна зупинити. Ми спізнилися, і старий Юзек уже далеко звідси. Однак ми дізналися, що у Юзека є донька й син, кілька онуків.
