Везли довго. Як ходили в туалет і що їли, не буду розповідати, то окрема тема. Нарешті вантажівка спинилася. Надворі була ніч. «Пастух» відчинив двері і попросив тихенько вилазити.
– Ми в Польщі, – сказав чолов’яга. – Сидіть на землі, доки ми не від’їдемо, щоб не привертати уваги, а потім невеличкими групами прямуйте он туди, до лінії електропередач.
Вантажівка поїхала. А Чі з іншими побрели… просто в напрямку прикордонного загону.
Аби не наражатися на неприємності, провідники тупо кинули людей, забравши гроші. І ось тепер на Чі чекала депортація. Грошей на другу спробу в нього вже не було, а значить, мрія на краще життя відкладалася чи не на завжди.
– So do not! So do not! – повторював Чі.
І я не знав і досі не знаю, що на це можна сказати. Кинути все і тікати страшно. Ніколи не думав, що через п’ятнадцять років побачу, як зі своїх осель на Донбасі, кидаючи все, тікають мої співвітчизники.
Старий Гобі
– Привіт, Руслане, знов прийшов?
Коли мені погано або я не можу розібратися в якійсь ситуації, я завжди розмовляю зі старим Гобі.
Старий Гобі був етнічним мадяром, жив у румуномовному Солотвиному на терені України, пишався з того, що в Закарпатті живуть за своїм часом, а не за київським, і тим більше не за московським. Ще за совка він об’їздив на фурі півсвіту. Був навіть у пустелі Гобі, за що й отримав прізвисько. На старості ловив руками голавликів та маренок у Тисі, любив випити і зварити справжню нічну уху.
А потім помер. Здавалося, він, як і гори, і Тиса, буде жити вічно. Однак вічного не бува нічого. Навіть миру в країні.
Другий місяць наші вояки намагаються звільнити те, що купа озброєних східним сусідом імбецилів планомірно перетворює на випалену пустелю. Другий місяць гинуть найкращі сини батьківщини. Весь цей час усі мої друзі, кого не візьми, або збирають гроші для військових, або бігають після роботи доглядати поранених.
Дійшло до того, що навіть музиканти, замість писати музику, шукають виробників броніків, тестять пластини і виготовляють захист для солдатів, гарантуючи клас захисту власним ім’ям!
І в цей же самий момент у Раді й далі сидять ті самі пики, які півроку тому валували, що всіх нас майданутих треба вивезти в Биковню і зробити те, що колись уже робили.
Представники генерального штабу «з поволокою у погляді» спокійно розказують, що оце все що вони, то хароше, а все, що волонтери, то біда. А в цей час розстрілюють понад п’ятдесят пацанів із «градів», які пропустили через дірявий кордон.
Фактично, вся сволота, яка на півроку принишкла, знову повилазила і повсідалася на владні крісла. І досі певну посаду можна купити за гроші, а до всього іменем Майдану віджати шось красіве і цінне в того, хто не встиг розібратися в політичній кон’юнктурі й вчасно перефарбуватися.
Саме в такі моменти, як зараз, я заплющую очі й думками лину до старого. Кремезний і сивий, у розхристаній сорочці, старих сіро-чорних штанах, босоніж, він, вічний учитель, сидить біля багаття
