style="font-size:15px;"> Саме цієї миті з темряви вийшла жінка. Лише за два кроки подолавши відстань між ними, вона енергійною ходою наблизилась до нього з виразом неймовірної радості, що побачила його. У кожному її жесті відчувалось полегшення. А тоді воно зникло. Вона враз засмутилася. Жінка завмерла на місці і сказала лише єдине слово:
– Ох…
Вона була азіаткою. Проте її не можна було назвати маленькою. Сто сімдесят п’ять сантиметрів заввишки, а може, і всі сто сімдесят сім. І статура в неї була відповідна. Не кістлява. Не схожа на худеньке дівчисько. Їй було десь під сорок, припустив Ричер. Довге волосся, одягнена в джинси та футболку під коротким бавовняним пальто. На ногах у неї були черевики на шнурівці.
Він сказав:
– Доброго вечора, мадам.
Вона подивилась кудись повз нього. Він сказав:
– Я тут єдиний пасажир.
Тоді вона подивилась йому у вічі. Він продовжив:
– Ніхто більше не вийшов із потяга на цій станції. Думаю, ваш друг уже не приїде.
Вона запитала:
– Мій друг?
Жодного акценту. Звичайна американська вимова. Таку можна було почути на кожному кроці.
Він запитав:
– Чому б іще ви сюди прийшли, окрім як зустріти потяг? Не бачу іншого пояснення. Думаю, зазвичай тут нікого не зустрінеш опівночі.
Вона промовчала. Він сказав:
– Тільки не кажіть мені, що ви чекаєте тут від сьомої вечора.
– Я не знала, що потяг запізнюється, – відповіла вона, – тут немає мобільного зв’язку. І на станції не було нікого, хто міг би мене попередити. А ще «Поні Експрес»[4], здається, сьогодні не працює.
– Його не було в моєму вагоні. І у двох сусідніх також.
– Кого не було?
– Вашого друга.
– Ви навіть не знаєте, як він виглядає.
– Ну, він точно високий, – відповів Ричер. – Ось чому ви аж підстрибнули, коли мене побачили. Ви нас сплутали, принаймні на якусь мить. А в моєму вагоні не було більше високих чоловіків, і у двох інших також.
– Коли наступний потяг?
– О сьомій ранку.
Вона запитала:
– Хто Ви такий і навіщо сюди приїхали?
– Я лише проїжджаю повз.
– Це потяг проїхав повз. Але не ви. Ви зійшли з нього.
– Ви знаєте все про цю місцину?
– Я не знаю про неї нічого.
– Вам не траплявся музей чи могильний камінь поблизу?
– Чому ви тут?
– Залежить від того, хто питає.
Вона на хвилину замислилась, а тоді відповіла:
– Ніхто.
Ричер запитав:
– Десь тут є мотель?
– Я живу в мотелі.
– Як там?
– Мотель
«Поні Експрес» («Pony Express») – поштова служба у США у ХІХ столітті, яка використовувала перекладних коней та індійських поні. Маршрут зони її обслуговування пролягав між штатами Міссурі та Каліфорнія.
