дістатися залізничної станції. А отже, вона прийде задовго до прибуття ранкового потяга.
Ричер обережно спустився сходами вниз і вийшов на вулицю, яка своїми розмірами нагадувала радше цілу площу. Він подумав, що там легко могли б розвертатися та шикуватися перед мостовими вагами повільні та громіздкі вантажівки, що везуть продукти з фермерських угідь, а ще там могло б уміститися декілька пунктів прийому та елеваторів для мішків із зерном. На асфальті навіть видно було сліди від шин цих вантажних авто. Масштаби просто вражали. Мабуть, тут знаходився центр, який обслуговував навколишню місцевість, а в цій частині Америки це могло означати населені пункти в радіусі до двохсот миль. Це пояснювало наявність тут великого мотелю. Скоріш за все, у ньому зупинялися фермери, що приїздили з усіх усюд і мусили десь перебути ніч перед поїздкою на потягу до якогось віддаленого містечка або після неї. Може, вони прибували сюди всі одночасно, певної пори року, коли був найбільший попит на товар і його слід було продати до великого міста, наприклад до Чикаґо. Ось чому в мотелі було тридцять номерів.
Ця широка вулиця, чи торговельна площа, чи що б це не було, простягалась із півдня на північ. Її східним кордоном були залізничні колії та блискучі будівлі, а західною межею було те, що нагадувало центральну вулицю в містечку. Там розташувалися і мотель, і їдальня, і навіть універсам. За цими будівлями було місто, яке розляглося широким півколом у західному напрямку. Невеличке містечко. Розкидані тут і там простенькі сільські будиночки. Усього тисяча мешканців, а може, навіть менше.
Ричер прямував широкою вулицею у північному напрямку, шукаючи шлях, який мав би залишитись від каравану фургонів. Він припустив, що це має бути десь поруч, у напрямку зі сходу на захід, бо ж у цьому і був увесь сенс караванів. «Рушай на захід, юначе». Чудові були часи. Раптом він побачив переїзд за п’ятдесят ярдів попереду, саме за останнім елеватором. Перпендикулярно до дороги, просто зі сходу на захід. Справа його освітлювало яскраве сонце, проте зліва він ховався у довгій тіні.
Біля переїзду не було жодних шлагбаумів, лише червоні ліхтарі. Ричер ступив на колію і подивився в південному напрямку, звідки він і прийшов. Щонайменше на милю звідси не було жодних інших залізничних переїздів. Принаймні на таку відстань він міг бачити в цьому тьмяному світлі. Проте й у північному напрямку не було жодних переїздів на відстані однієї милі звідси. А це означало, що якщо Материн Спочинок справді лежав на шляху між сходом та заходом, то Ричер цієї миті стояв саме в цьому місці.
Переїзд був досить широким, із невеликими горбочками, можливо, через те, що його насипали із ґрунту мілководних канав, які викопали по обидва боки від колій. Поверхня його була вкрита сірим асфальтом, який вицвів від давності та потріскався в деяких місцях від зміни погоди, а з краю виглядав неохайно, як замерзла лава. Колія йшла чітко прямо, наскільки могло бачити око.
Дуже навіть можливо. Каравани рухалися
