тиждень?
– За ніч.
– Я ж не сьогодні на світ народився.
– І що б це мало означати?
– Я побував у багатьох мотелях.
– То й що?
– Не бачу тут нічого, за що можна віддати шістдесят баксів. Хіба що двадцять.
– Яких двадцять? Ті кімнати недешево коштують.
– Які це «ті» кімнати?
– Ті, що нагорі.
– Мені й унизу буде непогано.
– Хіба ви не хочете бути біля неї?
– Біля кого?
– Вашої подруги.
– Ні, – відповів Ричер. – Я не хочу бути біля неї.
– Внизу кімнати по сорок доларів.
– Двадцять. У вас половина номерів порожнем стоять. Ваш бізнес майже на межі. Краще заробити двадцять доларів, аніж нічого.
– Тридцять.
– Двадцять.
– Двадцять п’ять.
– Згода, – сказав Ричер.
Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку, дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку на обличчі одноокого.
– У дальньому куті, – сказав портьє. – Під сходами.
А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його більше не потурбує.
Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.
Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за телефон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку:
– Вона зустріла чоловіка із потяга. Було вже пізно. Вона прочекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, і він винайняв номер.
Крізь потріскування почулося запитання, і одноокий портьє відповів:
– Іще один здоровань. Клятий сучий син. Він мені увесь мозок виїв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у дальньому куті.
Ще одне запитання крізь тріск, і ще одна відповідь:
– Не звідси. Я на своєму місці.
У слухавці знову почулось тріскотіння, але цього разу тембр був зовсім іншим, та й сам тон розмови змінився. Він став радше наказовим, аніж запитальним. Одноокий сказав:
– Гаразд.
Тоді він поклав слухавку, здійнявся на ноги, вийшов з-за столу, виніс розкладний стілець зі сто другого номера, який зараз пустував, а тоді переніс стілець на тротуар, звідки йому було однаково добре видно і свої двері, і двері до сто шостого номера. «Ти бачиш звідти його номер? – прозвучало запитання, і ще:
