безкоштовну каву виявилася збитковою.
Ченґ сказала:
– Він обов’язково повідомив би мене про свої наміри.
Ричер відповів:
– Хто? Хлопець, якого тут уже немає?
– Саме так.
– «Повідомити» означає «увести в курс справи»?
– Навіть більше.
– То скільки ж інформації вам відомо про нього?
– Його звуть Ківер. Він із нашого офісу в Оклахома-Ситі. Але ми всі працюємо в одній мережі. Здається, я знаю, чим він може бути зайнятий. У нього було декілька досить серйозних справ. Але жодна з них не стосувалася цієї місцевості. Принаймні так свідчать дані з його комп’ютера.
– Чому саме вас відіслали йому на підмогу?
– Я була вільною на той момент. Він сам мені зателефонував.
– Звідси?
– Стовідсотково. Він пояснив мені, як сюди дістатися. Він назвав це своїм теперішнім місцем перебування.
– Таке прохання у вас вважається звичним?
– Абсолютно. Він діяв згідно з протоколом.
– Отож, він діяв згідно зі всіма правилами, але на його комп’ютері немає жодної інформації про цю справу?
– Саме так.
– А це означає…
– Що справа була незначною. Можливо, якась послуга другові або безкоштовна допомога клієнтові, яку він хотів приховати від шефа. Це точно не пов’язано з грошима. Ось чому він не хотів, щоб про це хто-небудь дізнався. Але потім, мабуть, справа набрала обертів. Саме тому він вирішив покликати мене на підмогу.
– То ви думаєте, що ця справа стала серйознішою, ніж він собі уявляв на початку? Що б це могло бути?
– Не маю жодного уявлення. Він мав усе мені пояснити на місці.
– У вас справді немає жодних здогадів?
– Що вас так дивує? Він працював над особистим завданням, яке не бажав розголошувати, а мені він збирався все розповісти, коли я сюди дістанусь.
– Яким був його голос по телефону?
– Спокійним. Більш-менш. Мені здалося, що йому тут не дуже сподобалося.
– Він вам про це сказав?
– Це лише моє припущення. Коли він пояснював мені, як сюди дістатися, то наче вибачався за те, що витягує мене в якесь похмуре та страшне місце.
Ричер промовчав.
Ченґ сказала:
– Мені здається, що ви, військові, занадто зациклені на отриманні точних даних, щоб зрозуміти хід наших думок.
Ричер відповів:
– Та ні, чому ж, я саме збирався з вами погодитися. Мені от, наприклад, не сподобався магазин із гумовими фартухами. А ще мене весь ранок переслідував якийсь дивний хлопчина. Десяти-дванадцяти років, не більше. Хлопець. Думаю, він лише дивакуватий малий, якого сильно зацікавив незнайомець, тобто я. Щоразу, коли я дивився в його бік, він ховався за стіну.
– Не знаю, дивно це чи сумно.
– У вас справді немає жодної важливої інформації?
– Я чекаю,
