і сказав:
– Ну, пойняли, за що? – і до своєї колишньої «нареченої»: – Кажеш, за рік-два загнувся б, а ти помогла б?.. Я живучий, бляха-муха! Вольно! Геть з перед моїх очей! Ну? Бістра!
– Панасе, ми б той во… То ж якийся жарт був, може, – спробувала було Параска.
Та Панас наказав:
– Вольно! А то зновика в стрій поставлю… Геть! Бягом!
Вони й побігли підтюпцем до мосту. Почув ще, як мати дорікає дочці, що раз така дурна, не вміє язика за зубами тримати, то типерка буде в тих голопузих Бендюків на полицю зуби класти. Присів на якусь гілляку. Гіркота заливала очі потом і мовби довкола потемніло. І враз після того світло-світло стало.
– Що, солдате, свіжатини захотілося? – сказав уголос і побачив сина, котрий прямував до нього. Устав, засунув шаблю в ножни, синові назустріч рушив.
Перед ним лежало село – його й начеб не його.
І сина хотів ось-ось зустріти, й боявся. Звідки ця боязнь? Нащо була та комедія? І то не Гафія так учинила, а… А Параска? Що змінилося за ці роки, куди витік його час? Чи життя – то щось інакше, ніж те, яким жив?
«Та я ж поборов його, – подумав Панас. – Ось же мої рани… ниють ночами… ось же мої ноги, які стільки сходили. А там йде оно Параска, яку колись любив, заради щастя якої пішов до війська… Вона так ни мусила чинити… Я побачив неї ув Гафії, Гапці, а Параски там ни було, от яка біда… А може, Параски ни було і в самій Парасці?..»
Син підійшов до нього, а він до сина.
– Що, тату, тута було? – спитав Марко.
– А нічого, синку, – одказав Панас. – Нічого. Так… Маньоври…
І поклав руку на чорняву синову голову.
ІІ. Родичі
10. Іграшка графині
У сорокові роки дев’ятнадцятого століття село Загоряни, яке до того до річки Мережки більше тулилося, посунуло до озера, дві нові хати неподалік нього з’явилися, а по тому на краю села стали будувати й нову волосну управу. Ці зміни спричинило рішення графа Драницького поставити край села, десь за півверстви від озера, невеличкий літній палац або літню дачу, куди мав приїжджати з сім’єю відпочивати саме влітку. Згодом від церкви туди перемістився й сільський центр, а від управи виросла єврейська, або, як у селі казали, жидівська вулиця.
Та графові недовго довелося тішитися літнім палацом. Незабаром виявилося, що сімнадцять літ тому, під час польського повстання, коли й народився знаменитий лозунг «За нашу і вашу свободу», Драницький допомагав повстанцям, а главі польського уряду князю Адаму Чарторийському поміг для озброєння війська значною сумою. Граф був людиною скрупульозною і дотошною, тож бажав, аби його участь у боротьбі за незалежність Речі Посполитої була зафіксована для нащадків. На біду, його розписка, що передає солідну суму, лишилася в якогось капітана Падерецького і, коли обшукали капітанів маєток, натрапили й на той папірець. Оскільки сам граф був недосяжним, бо перебував у Франції, постановили конфіскувати всі його маєтки, палаци
