Панас повідомив, що на хату їхню ни посягатиме, грошенят має трохи, то якщо є підходяща, щоби продавали, то купив би. Варка – та вроді таких нима, хіба в баби Мотрихи, їдна вона живе, дома, правда, на курячих ніжках, доживає віку, як і баба, та мона поладити. Нарешті добрався Панас до запитання, яке й хотів, і боявся задати, – про маму Юстину.
– Ни дуждалися вас мама, – зітхнула Варка. – Три роки як приставилися. Боліли перед тим, і все питали, ци Панаса ни видно. Дітей посилали на шлях подиветися. Вєрили, що ви-те вернетися, ой вєрили… Бо ж ме грішним ділом думали, що ви-те десь пропали.
– А хтось із тих, хто тоді за мною пішов, вернулися?
– Нє, – зітхнула Варка. – Нихто. Тико Петро Дикунів літ пєтнайціть, як пришкандибав. На костурі, й рука покалічена. Килько літ ще пожив, жинетися навіть пробував. Та Бог іначе розсудив. Ци янгол їхній. А решта – то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невідомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрічєли?
– Нє. З Гараськом та Павлом Явтуховим у їден полк попали. Тико ж Павла в Австрії, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Він казав…
І умовк. Тяжко стало всередині. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а він то чого затєвся?.. На кого образу затаїв за той свій вчинок, чого себе геть із цього світу викинув? Міг би писаря попросити, міг… Асміне послала, а чи послала…
– Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровлє на всі свята свічку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тій молитві й од неї слова будуть…
– Хай простять мама, – сказав Панас.
– Чого там… Добре, що вернулися…
Таки спитав – чи письмо його получали?
– Ой, аякже, – сказала Варка. – Літ десять уже минуло. Сам староста приніс. Там слова такеї чудні буле… Про те, як ваша любов пташками до нас летить, і з хмарки дощем сльози за мамою проливаються… Мама з тим письмом до волосного писаря ходили. А як прочитав, то воне як молитву шептали… Ви-те ж писали, що жінку маєте, що син родився…
– Чого ж ни одписали?
– Та чого ж нє… До Василє Осмиського ходили, він же грамотний… Всі четверо… Тарас, я, дочка старша, і той, Петрусь, ще пуцьверінок був… Разом і слова складали… Староста до міста возив, писарю дав, щоб одправив… Хіба ни получєли?
– Ни получав… Мо’ загубив де той писар…
– Мо’ й загубив, – зітхнула Варка.
– А моє ж письмо де? Викинули?
Варка знітилася, а тоді:
– Мама попросили, аби їм у труну поклали. Казали, мо’ на тим світі, як у пекло ни попадуть, то янгола попросять, аби прочитав або грамоти навчив. Воне ж… кожну буковку ту цілували…
Сльози мимоволі виступили в Панаса з очей. Щоб їх висушити, взявся про сина та Асміне свою далеку розказувати. І враз крик свій власний почув над горами далекими (а де ті гори?): «Асміне!» Знітився, став шукати слова, щоб далі казати.
А
