може, й Марка хочеш забрати?
Асміне поглянула болісно.
– Марка – нє. Ти не віддаси. Та й я не знаю, як там з ним поведуться. Може, приймуть, а може, й нє. Ти хороший батько. Багато чого навчиш. Він ще малий, приживеться в тому твоєму селі.
Панас зірвав з голови кашкета свого солдатського, кинув об долівку. Тупнув спересердя ногою.
– Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу і свого Бога од сина готова одказатися…
– Наші дороги, як дві стежки в горах, – тихо сказала Асміне. – Одна веде до гори, а друга в гору впирається й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце моє за вами плаче. Тільки рід мене і гора наша кличуть. І той потік, коло якого тебе зустріла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловіком. А за сином кожен день… мої сльози… – і затнулася.
Після довгих хвилин тиші, що, здавалося, тремтіла і теж боліла, Панас мовив:
– А я то думав, чого в нас дітей більше не було… Ни хотіла?
– Не хотіла, – Асміне поклала йому руку на плече. – Прости, любий. Я зробила один гріх і другий беру на свою душу. Тільки цей гріх ніби й не мій… Господи, як мені болить душа! Але бачу свою маму, і братів своїх, і боліло всі ці роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дізнаюся, камінь мій не дозволить дорогою з тобою йти…
– Камінь на твоїй душі? – Панас так сумно, що аж язика заморозило.
– Так. Не смійся.
– Я і не сміюся. – Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. – Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.
– Нє, – Асміне дивилися мовби здалеку. – Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.
– Нащо тобі тая мука?
Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.
«Які ж мені слова буде синові сказати?» – подумав Панас.
– Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї жити не могла, – сказала Асміне.
9. Повернення Панаса
Панас із сином добрався в Загоряни наприкінці зими. Село лежало геть засипане снігом. Ще в місті Любовні його попередили, як було поткнувся на поштову станцію, – нащо вам, чоловіче, ті Загоряни, вони геть заметені та й дорога ледве дихає. Хотів було чалапати пішадрала, хоч розумів, що малому буде тєжко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тоді взявся питати, хто би довіз. Усе ж тут йому повезло – до містечка Шацька тре було терміново доставити якусь пошту государську і їх за дорожезні піврубля сріблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на півдорозі між двома містами.
Зійшов коло повороту в селі, де церква, перехрестився, подумав, що оно тої будівлі
