не кинулася йому назустріч, лиш голову повернула. З чорної суворої вдяганки тільки й визирали великі жагучі очі. Очиська. Очиці. А з них вихлюпнулися такий біль, така радість, перемішані зі здивуванням, наче побачила його вперше, що він задихнувся на мить.
Він узяв неї за руки, сказав:
– Я живий, Асміне.
Щось проказала у відповідь. Засоромлено, збентежено.
Панас почув, як хтось із напарників по службі присвиснув:
– Ну малорос, ну хохол! Уже черкеску подцепіл.
А «його черкеска» повернулася й подалася геть. Панас було рушив за нею, та спинився. Їх же сьогодні звідси відведуть, більше її не побачить. Озирнувся розпачливо. І тут наштовхнувся поглядом на прапорщика Румнова, який, здається, знав ту, чужу мову.
Кинувся до нього:
– Пане прапорщику, я прошу вас дещо їй сказати. Цій дівчині. Я прошу вас. Я заплачу.
Прапорщик зирнув, певно, вловив його настрій:
– Ладно, пошлі.
Удвох наздогнали Асміне вже майже біля їхнього заповітного місця.
Гукнув:
– Асміне!
Спинилася, глянула запитально і якось наче виклично.
– Пане прапорщик, скажіть їй, що нас звідси переводять, – гарячково проказав Панас. – Що ми більше не побачимося. Якщо вона хоче щось мені сказати – хай каже.
Прапорщик переклав. Асміне у відповідь щось промовила.
– Она говоріт, – переклав прапорщик, – что рада, что ти жівой. Она благодарна тебе, что ти нє обманул ейо, еті гори, етот ручєй і утрєннєє солнце. – І додав явно від себе:
– Смотрі, какая поетеса, хоть і чернявая. Везьот же вам, хохлатим.
Вони стояли зовсім поруч, вперше отак. І прапорщик Румнов сказав:
– Слушай, солдат, по-моєму, вам переводчик больше нє нужен. Гляді, нє задержівайся долго.
Приклав руку до кашкета і пішов, насвистуючи. Вони лишилися стояти поруч. Панас побачив, як швидко-швидко здіймаються її груди під чорною вдяганкою – і не плаття, а балахон якийсь. Невидима сила змусила його гарячково схопити Асміне за рукав, видобути з нього маленьку дівочу долоньку й притулити собі до щоки. Відчув, як вона вся задрижала. І тоді… Тоді він поцілував її дивовижні очі. Схопив у обійми й щосили притис до себе. Вона не пручалася, тільки щось прошептала – швидко-швидко.
– Не розумію, – сказав Панас.
І тут вона болісно скривилася, мовби щось пригадуючи. І сказала ламаною російською:
– Ньє… Ньє.. Ни зідеся… Там…
І рукою на гущавину на схилі гори показала.
Опівдні ті, котрі уціліли з їхнього табору, вирушили в похід. Відступали в передгір’я, де починалися козацькі станиці. Панас ішов у строю, обіч воза з провіантом і думав: він найщасливіша людина в цій колоні, що пахла потом, ще незажилими ранами, кров’ю і смертю, ледь схололими трупами, яких везли з собою, щоб віддати кубанській, козацькій землі. Його тіло все ще відчувало ніжне, гаряче тіло Асміне, котре й знав якихось,
