ж ти, бідна? – подумав Панас. – А таки, певно, ще не зачеплена».
І він її не зачепив. Побалакали трохи, виявилося, сирота, тітка, яка виховувала, послала хліб тілом своїм заробляти. Парко стало Панасові, підкотив клубок до горла. Враз начеб справжню свою Параску побачив. Нє, його кохана отако не пішла б.
Він торкнувся худенької руки. Подумав, що цю ручку легко зламати. Хрусь і все.
– Йди, мила моя, – сказав і цілого срібного полтинника на долоньку (пальці силоміць розгорнув) поклав.
– Спасибі, дядечку, – прошелестіло дівча – чи то за те, що пожалів, чи що заплатив, дякувало.
Чому забажалося мати саме Параску? Дівчина з таким ім’ям, яку лишив у селі, вже давно була замужем за тим, кого любила. Мала, певне, дітей, перші роки Панас часом бачив себе разом з жінкою і дітьми коло свеї хати. Раз приснилося, як маленька дівчинка біжить до нього, обіймає, він у сні чув її пахуче, викупане в любистку волоссячко. Потім дівчинка відпускала його голову й починала сміятися…
З роками село і спогади мовби даленіли, здавалися дивним сном, який навіть снився колись не йому, а комусь іншому. Той, інший, орав землю, йшов за сохою, косив траву, витирав піт з чола і гладив кобилу Воронку. Солдат Афанасій дивився на того чоловіка, здавалося, простягни руку й торкнешся його. Знімеш пропахлу потом і пилюкою сорочку, і побачиш, що то ж ти сам…
«Я вже не той, я вже не він», – подумав якось.
Солдатам було дозволено писати додому письма, хто був неграмотним, а таких у їхній роті, ба, і полку було більшість, платив за написання гроші писарю. Панас не платив – не мав потреби писати. Ні, потребу мав, та вирішив раз і назавжди: як судилося вернутися, то вернеться, а складати слова не буде. То будуть слова не про нього теперішнього, а про когось іншого, йому невідомого. Він відрубав себе од того життя, яке добровільно залишив. Був інакшим, серце його черствіло й плакало. Плакало й сльози замерзали на льоту, а може, ставали кам’яними.
«Я ни святий, Боже, а простий чоловік, хлоп, мужик, і цей хрест мені ни під силу», – подумки не раз шептав.
У походах і на привалах.
А проте – жив. Ноги його намотували версти землі в їхній імперії й чужих імперіях, королівствах і князівствах, прихищували села й міста, батожив дощ і замітав сніг, а він вибирався з тих заметів своєї душі й пасток світу.
Його ще більше загрубіле тіло носило в собі й гуцикало думку, що колись же те має скінчитися. Раніше, ніж його життя.
Він пережив битви й походи, подолав по мостах, на плотах і вбрід десятки річок…
Тепер крокував чужим містом. Вдивлявся у високі чудернацькі будинки й палаци, у вухах звучали слова полкового командира, що здолали супостата Наполеона. Солдати вже давно перешіптувалися, що вдома жде воля од панів, цар мусить за цю велику війну нагородити переможців.
…Після маршу Парижем їх поселили в казармі в невеличкому містечку біля французької столиці. Казали, що через місяць-два жде
