проте, старости й удома ни застане.
Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.
– Щось сталося? – староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.
– Сталося, дєдьку Юхиме, – Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.
– То кажи… Цим можу – поможу. Якщо свататися хочеш – то типерка тобі можна.
І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив – без запитання про те, чи йому ни почулося – що хотів би сам до війська піти служити.
– Сам? – староста вельми здивувався. – Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.
– Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…
Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова-буци… Буци?..
– Тоді чого ж?
– Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…
– Він просив?
– Нє… Я сам…
– Ніц ни второпаю, – сказав дядько Юхим.
І тут Панас про те, чого насправді так рішив, ніби й сказав, ніби й не сказав, не всю правду… Що Пилип женитися має, а він же розуміє, яка то штука, як любляться довго.
– Хто за дівка така? – поцікавився Юхим.
– Параска Луськіська, Лускана старого, Митра.
– Знаю, – одказав староста, – чого ж ни знати.
– Ну й рішив, та й Тарасові скоро до войська, то хай вже ліпше одслужу, – сказав Панас.
По довгій мовчанці – десь у селі, на цим кутові валували пси, ревла чиясь корова, хтось неподалік сварився і теї звуки били по тім’ю – староста Юхим промовив:
– Діло, звісно, твоє… Али така придибенція, що зара мусиш остаточно рішити, бо через три дні й забирати рекрутів будуть, до присутствія, то мені сьогодні тра гінця у волость посилати, аби звідтам у повіт, до Володимира, собщили, що така й така заміна… То кажи – твердо рішив?
– Рішив, – поспішно видихнув Панас.
– А мати як? Ни проти?..
Панас зам’явся, а тоді сказав:
– Та спершу вроді й проти були, а типерка нє… Самі кажете – мій рішенець…
– А Пилип знає?
– Знає, – збрехав Панас.
– І як?
– Згоден.
– Тоді зара помічника гукну, він грамотний, то й бомагу до волості писне… Болячки ниякої ни маєш?
– Та вроді нє, – сказав Панас і скупо всміхнувся. – Здоровий, як бик.
Староста руку простяг, стиснув міцно. Ще, видко, була добра сила в цього підстаркуватого чоловіка.
– Хай тобі щастить, синку. Чєс, він скоро біжить…
Час до відправки тягся нестерпно.
