Пилип, витяг, простяг поручику.
– У войско, – сказав той. – Да, крепкій будєт солдат. Ну, нічєго, жирок на занятіях розтрасьош.
Панас угледів, яким похмурим поглядом зирнув на нього Пилип. У ньому все завмерло. Лишилося тягти трьом, а в строю тих, кому судилося служити, разом з добровольцем Гараськом стояло уже семеро. Наступної миті він почув своє ім’я і ступив наперед до шапки ніби не своїми ногами. Тремтячою рукою взяв папірець, розгорнув.
Папірець був чистим.
Чистим-чистісіньким.
Гаряча хвиля обдала Панаса. Кудись одступив осінній холод. Зник і перший сніг.
– Чєво стоїш? Отойді. Обалдєл от радості? – голос писаря.
Він відійшов. Почув кимось сказане крізь зуби:
– Пощастило.
Пилип Буца дивиться заздро і трохи з ненавистю. Нехай. Не він же, Панас, посилає його служити.
Дістають папірці ще двоє. Останній рекрут затуляє лице руками, а потім, наче сліпий, виставивши руку наперед, йде до товаришів по нещастю.
Староста велить тим, кому до війська, остатися, їм скажуть, коли йти до рекрутського присутствія, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помінятися місцем, піти за когось служити – таке дозволяється. Охочих не виявилося. Дурних не було.
«Якби крила – полетів би, – подумав Панас. – Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилипові душу, а там і зашлю старостів до Парасочки».
З цією думкою він і виходить на вулицю. Сніг уже не падає, з-за хмари виглядає краєчок сонця. Воно по-особливому лагідне, мовби не осіннє, а весняне.
– Дєкую тобі, Боже, – вголос тихо каже Панас. – Дєкую, що простив гріха.
5. Вибір Панаса
Кілька днів Панасове серце не те що раділо – співало. Минула загроза, обминула біда, що ще треба? Тре було ждати, доки поведуть рекрутів із села, а тоді, може, й не одразу – свататися. Засилати сватів до Парасочки. Бо ж, певно, щось у неї й було до Буци – жаль, симпатія… Бо як додому вертався з того збіговиська, на дорозі перестріла. Спитала:
– Що там? Ти не йдеш?
– До куми на пироги? – Панас попробував пожартувати.
Парасчиного чола торкнулася легенька тінь. Мовби невеличка воронячка пролетіла над нею.
– До прийому. До війська, – сказала трохи з притиском.
– Як бачиш – нє, – відповів.
Вона скинулася, навіть руки до нього чогось простягла. Глянула з якоюсь осторогою.
– А Пилип?
– Пилипа жде доріженька дальняя, – Панас, певно, не зміг приховати радості, бо вона подивилася вже явно неприязно:
– Радієш?
– Чого б то я мав радіти? Шкода, звісно, али доля така випала. Сам витяг із шапки.
– Сам? Он як…
Одвернулася і пішла. Панаса кольнуло в серці.
«Щось ти занадто переживаєш
