й родимий знак побіля вуха в нього ж. Староста було запевнив, що він виявить негідника, який так непоштиво повівся з паном Зеником. Та посильний-вістовий заартачився, гукнув, що він ніякий не Зєнік! Зенон Юзефовіч, уродзоний шляхтіч, дворянин тобто, хоче побачити, подивитися в очі тому негіднику.
«Подивитися, то й подивитися», – знову зітхнув староста. І наказав своєму помічнику привести Панаса Гаплика, тобто Терещука.
Коли Панас довідався – таки не минулося – то вирішив: буде стояти за себе до кінця. Дорогою до старости спочатку вирішив, що розкаже правду, як то було, як той чоловік з волості його образив своїми словами. Та подумав: «Їх же за ніщо теї пани й підпанки мають». А те, що він посмів руку підняти, хай на задрипаного, ще гірше, ніж він, кріпак, без кола і двора, зате шляхтича, те може обернутися зле – як не каторгою, то солдатчиною. І він поставив – так легко не дасться.
У хаті старости чекали його дєдько Юхим і вчорашній підпанок з добрим синяком під оком. Пробуравив Панаса тьмяними очицями, пальцем ткнув: так, то він, той самий негідник.
Панас, який перед тим поштиво привітався, шанобливо голову схилив, змусив себе усміхнутися вельми приязно, хоч усередині темна хвиля почала підійматися. Підпанок обурився:
– Та він ще й нахабно сміється.
– Я не сміюся, – сказав Панас.
Староста явно почувався не в своїй тарілці. Знав, що Панас вчинив недобре, але й відав ціну таким пихатим голоштаникам. До того ж цей хлопець доводився, хай і далеким, але родичем по жінці, його мати Юстина і Марія – троюрідні сестри.
– Ось що, синку, – почав було він.
– Синок?! – верескнув підпанок Зенон.
– Ну, то я так, – Юхим відчув глуху хвилю неприязні до непроханого гостя. – Одним словом, цей пан каже, що ти вчора руку на нього підняв, у лице вдарив. То правда?
Панас, у якого затремтіли всі жижки, проте подивився, як міг, сміливо і здивовано.
– Я? Та хай пан Біг милує, щоб я на пана руку підняв. Посланець з волості аж підстрибнув. Простяг руку, яка виразно тремтіла, до Панаса, закричав, що бреше, хай ще скаже, що зовсім не бачив…
Панас зирнув ясними очима. Подумки перехрестився, перші слова молитви, до Матінки Божої звернутої, проказав.
Вимовив, як міг, спокійно:
– Чого ж не бачив? Пан коло мене проїжджав, то спинився. Дорогу до сила питав, то я одказав, що правильно їде. Питав ще, ци ви-те вдома, так я ни міг знати…
– А потом? – панок дивився примружено.
– А що ж потому, – розважливо сказав Панас. – Ви-те на коняку свего сідати ото почали, ну десь ногою за стремя ни зачепилися, то й упали… Ну, я, воно той, винуватий, ни стримався – засміявся… Ни тре було, чого там, винуватий, над такєм поважним паном сміятися… А щоби бити, хай Бог береже.
Підпанок-вістовий насмішкувато спитав:
– Що ж, синяк у мене від падіння, так?
– Напевне, – Панас здвигнув плечима і відчув, як йому чогось враз
