волосний суддя, чоловічок, який явно сидів у кишені графа Драницького і ворушив пальцем або за гроші, або за наказом вельможного пана. До кого ж би звернутися? Погляд Зенона ковзнув ще раз по трьох хамах, перевівся на стіну і вперся в ікону. Тут його і осінило, і він сказав: «Хай цей хам перехреститься і поклянеться на цій ось іконі, що правду каже… Тоді подивимося, який він християнин…»
– Що ж, Панасе, ти готовий поклястися перед святими образами, що казав правду? – староста спитав це суворо і якось співчутливо чи що. Так, наче знав наперед відповідь.
Панаса обдало всього жаром. Голосно – здавалося, на всю хату, аж вікна задрижали – озвалося серце. Що ж робити? Що діяти? Якщо скаже, що збрехав – неминуча тюрма, каторга, в ліпшому випадку, як кріпака, покарання батогом. А може, перед каторгою батоження… Він таки вдарив, хай такого-сякого, та шляхтича. Якщо перехреститься і поклянеться перед іконами – стане клятвопереступником і грішником. Великим грішником. Він підняв і опустив руку.
– Ну, відітє?
Пан Зенон закричав це торжествуюче. Мало не підстрибнув. Здавалося, от-от затанцює з радости. Зарепетував:
– Він боїться хреститися!
– Я перехрещуся. Али я…
Він хотів сказати, що не клястиметься, бо то гріх. Так, здається, вчив батюшка в церкві. «Ни згадуйте ім’я Боже всує і ни кляніться ім’ям Божим, Матері Божої і святих угодників». А може, й ни так мовив батюшка. У їхньому селі, особливо жінки, аби довести свою правоту чи переконати в чомусь ту, з якою сперечалася, кликали у свідки й клялися і Богом, і Дівою Марією, і святими. Просто, мовби дихали. Притому були щирими вірянками, ходили до церкви, святили паску, зілля на Трійцю, яблука та іншу садовину на Спаса, воду на Водохрещу. Вони боялися Бога, та в той момент суперечки чи сварки щиро вірили, що Він чи святий Миколай на їхньому боці.
Якщо ж він зараз признається, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А відтак рушиться все – думка про хазяйство, про женитьбу на Парасці, про те життє, яке мало бути. У нього, його коханої, дітей, котрі мали народитися і тішити їх. Хіба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливі?.. Хіба він, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..
Усе це промайнуло мовби перед очима і в голові Панаса. За якусь мить чи дві-три. І він рішився. Підніс руку, склав три пальці й перехрестився.
– Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Я казав правду…
На його плечі навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось він упаде, або на його бідолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…
Але стеля не обвалилася. І нічого не трапилося.
Наче крізь сон, він почув голос ненависного панка з міста: ось, мовляв, ваша хвалена сільська мораль. Бреше й не червоніє.
Панок вилетів з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся – голосно, розкотисто.
– Не бійся, синку, – сказав. – Бог, він тоже не біб товче.
На дворі посланця з волості
