style="font-size:15px;"> – Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.
Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…
Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.
– Цо, нехце[14]? – сказав приїжджий панок, а тоді по-їхньому: – Стара твоя шкапа. Ще, може, соху й потягне, а щоб такий кінь їй всадив, то якби пан у хлопське гамно вступив.
І зареготав одверто насмішливо. Глузливо. Лють зненацька закипіла в Панасових грудях, кров ударила в голову. Не тямлячись він кинувся до придурка, котрий реготав, аж заходився. Й з усієї сили зацідив кулаком у пику. Панок скрикнув, заточився.
– Ти шо, сдурел? – вигукнув і засунув руку в кишеню свого камзола чи чого там. – На шляхтича руку підіймати?
Дістав з кишені щось велике, залізне. «Зброя, – зрозумів Панас. Пістоль, ци як там».
– Зараз підеш зі мною до старости. Протокола складемо і на каторгу. Хоча… З тебе вистачить і рекрутчини. У салдати забриють. Я везу якраз бомагу. Ну? Вперьод!
– Я никуди ни пуйду, – сказав Панас. – Заберете потому – воля ваша. А так – ни пуйду.
– Як то не пойдеш? Та я тебе тоді на місці застрелю. За попитку сопротівлєнія, – панок виставив руку з пістолем вперед. – Марш без слов.
– Стріляйте, – Панас відчув, як на зміну злості приходить втома.
Ні, швидше злість перемішується зі втомою. Що ж він наробив, дурень? Змовчав би та й усе. Та хто давав право цьому підпанку так зневажливо казати? Вивергати закаляні слова…
Він зновика закинув соху на плечі. Узяв кобилу за вуздечку. Робив те спокійно, аж самому було дивно. Поволі попрямував дорогою, мимо підпанка, мовби того й не було зовсім.
– Стій, хаме! – почув за собою вереск писклявого, що перемішувався з хрипункою, голосу, проте не спинився. – Стій, бо уб’ю, як паршивого пса.
Панас повернув голову, подивився одверто зневажливо.
– Стріляйте, коли ваша воля.
І пішов собі далі. Посланець з волості ще кричав щось услід. За Панасовими плечима подув зимний вітер.
«А таки стрельне, – подумав. – Стрельне, й нихто ж ни побачить…»
Страх чорним птахом опустився йому на плечі, впився пазурами у шкіру, клюнув по голові.
– Не бійся, Воронко, – прошептав, мовби то боялася його вірна кобила, а не він сам.
Постріл, однак, не пролунав. Повз Панаса промчався вихором підпанок. Тико як вже минав, таки стрельнув, та куля не зачепила, полетіла десь у лози.
«Налякати хотів?» – подумав.
До села рішив не наближатися, коло річечки-струмка, котра впадала в Мережку, звернув наліво і до села вже добирався через болото і лозняки. Подумав, що, може, минеться. А раз так, то він за тиждень-другий і зашле сватів до Параски.
Чутки
Що, не хоче? (
