і собі до річки, дівчина, певне, почула той біг, швидкий, гарячий, як у лошака, що спішить до води, обернулася, скрикнула, він угледів двійко розкішних диньок, які запашіли й засяяли, затулила їх руками. Скрикнула й стала відступати й пірнула у воду – геть гола. Мусила присісти, бо ж їхня річка ни така й глибока. Панас ни став стидатися, стягнув ногавиці й собі шубовснувся.
– Ни пудходь!
Дівочий крик, як поранений птах, ударився в його лице. «Ци побачила вона моє багацтво?» – подумав Панас вже у воді, що виявилася ни такою й теплою. Дівчина лягла животом на воду, поплила, схожа на великого вугра, що вигинався, розганяючи хвилі. Панас повагався й поплив за нею. Й добре зробив, бо ж вона таки озирнулася, повернула голову й очі – злякані, а од того побільшені, схожі на два маленькі горіхові озерця («Хіба озера бувають горіхові?» – подумав) – кресонули заклично, так йому здалося. Змахнув щосили рукою, потім рубонув по воді другою, підплив зовсім близько і схопив за ступні, пірнув донизу й побачив усю дівочу красу, таку безборонну, що аж одвернувся.
– Панасе, пусти!
Крик тепер був справді розпачливим, і він відпустив ноги, розвернувся, щоб пливти назад. Та почув кашель за спиною. Озирнувся: дівчина стояла по груди у воді, кашляла й сипала[10]. Певно, коли він підігнув їй ноги, нахапалася води.
– Парасю, прости, я не хотів, – розпачливо сказав.
– Одвернися. Ну… Ну тибе.
Він одвернувся, поплив назад. І раптом побачив дивну картину – несе її, безсилу, таку, що потребує помочі, порятунку, на руках, вздовж річки – ще безбороннішу, свіжу од купання, пахучу, розкриту перед ним.
«Буде так!» – подумав.
Коли доплив до місця, де роздягалися, подумав: мо’ пождати? Нє, ни стане, он і неїні спідниця й сорочка біліють на траві. Глянув на село й раптом подумав: «Ци ж нихто ни бачив?» Село ще спало, а може, й не спало, та яке йому діло до нього і до тої, без якої однині жити не зможе.
– Прости, ни стримався, – сказав увечері, коли побачив, як прямує, певно, до Ганьки Мирузової на дівочі посиденьки.
– Стримався, стримався, – засміялася Параска, і вже як поминула його, кинула через плече:
– Безсовісний!
Зрозумів – гнів її скорше вдаваний, і од того ще більше потепліло в грудях.
То було наприкінці позаминулого літа. Мережка за цей час пронесла чимало води крізь село.
На вечорницях, десь уже пусля Покрови вона сказала зі смішком:
– А знаєш, як у нашім силі кажуть, що має зробити хлопець, котрий дівчину голою побачив?
– І що ж? Штраф старості сплатити?
– Ну, як такий нидогадливий, то сади горох по капусті…
Він знав, на що натякає. Сказав, що може й до Пилипівки[11] ще сватів заслати.
– Пужди, – у голосі його коханої проклюнулось щось незвично-потаємне, – ни гонеся, як Харитин за параниною. Ни хочу я Мотрунці дорогу переходити.
Зрозумів – Параска натякає,
Зіпала (
Різдвяний піст, триває з 28 листопада до 6 січня.
