аж здригнувся, сіпнувся – зірка тая була схожа на маленьку прозору, підсвічену дивним світлом сльозинку. Сльозинку, що світилася… З неба, крізь надвечірній простір, і начебто враз торкнулася не тільки ока, а і його щоки. Аж Панас тернув пальцем по щоці.
Сухо…
Панас рушив не одразу, перехрестився, перш ніж «Отче наш» проказав. «Що ж то було?» – свердлила голову думка, а коли пройшов з десяток-другий кроків, мусив таки оглянутися. Мусив. Нікого. Тьмяніє вечірнє небо. Блимотить зірка. А он і друга збоку з’явилася. Жінки ж нема. Привиділося? Може, й так. Думка заспокоювала.
Озирався ще й ще, та нічого й никого ни побачив. Зірка світила собі на небі. А перед селом інша, дивна думка прийшла – треба йти не дорогою до містка чи до броду, де мілко, а перейти річку в іншому місці. Так і зробив, закасавши ногавиці. Забаганка його здивувала. Наче чиясь забаганка. Тої жінки, яку видів? Відьми, русалки, тико ж нечиста сила сміється, кажуть, регоче, крутиться. Знаки всякі подає, заманює… А тут ні слова, ні шелесту.
Напитав мілкіше місце й перейшов річку. Холодна вода остудила ноги й голову. Начеб просвітліло в голові, до неї просилася якась думка… Про щось таке, що треба згадати, а ніяк ни може…
Стрітив уже на вулиці дядька Трохима Пиркальового, перекинувся словом, далі Пріську, Парасчину подругу, що знав – ни байдужа до нього… Відпустив жартик, слова були – здалося – і його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, – ще сміятися почнуть…
Матері сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жінку, що бачив… Білу, яка над лісом піднялася…
І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:
– То ж ти, певне, Діву Млинища бачив…
– Діву Млинища? – Панас не міг уторопати. – Пречисту Діву? Діву Марію?
– Нє, синку… Діву нашого Млинища… Кутка нашого…
– Хіба наш куток має свою Діву? – Панас аж злякано глянув на матір.
– Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…
І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула – рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села – ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…
– Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, – сказала мама Юстина. – Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я
