й за того Панаса…
– Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…
– Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.
– І старі женяться.
– Мене й убити можуть, – сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.
– Пилипе! Не кажи так! – Параска аж трусонула парубка. – Мовчи!
– Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.
– Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.
– Все їдно ни бути нам разом…
– Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?
Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.
Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теї любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтів було вийти. Сказати, що він усе чув, усе знає, та стримався. Нихай. За пару деньків, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до війська, а він, Панас, зостанеться. Тутечки, в селі, на Млинищі. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грає в його дудку!
Панасові, звісно, було вельми прикро. Уночі довго не міг заснути, а заснув – то майже відразу й проснувся. Почулося, що хто у вікно стукає. Скинувся… Параска? Виглянув – нікого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляє, немов запізнілий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.
Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться той Буца із пам’яті. А як діти підуть, багато дітей, він уже постарається, як ще більше хазяйство надбають, присяде і на його призьбі щістє-щістєчко з віночком на голові. Од тих думок трохи посвітлішало на душі, а у вікно зірка велика заглянула, здалося Панасові – по голові його хоче погладити.
Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.
Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережці одежину. Хотів було, як намітив, позв пройти і відчув – не зможе. Потягло до тої, яку все ще любив, подумав навіть – а може, почуте вчора йому приснилося, привиділося? Про ту підслухану розмову він удома ні матері, ні братові не сказав. Тільки в лісі подумав з гіркою усмішкою: «От би тую Діву, Діву Млинища стрітити, хоть би їй пожалівся». Та в лісі тико двох грибників надибав, словом-другим перекинувся.
Параска підвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?
– По гриби ходив? Міг би й мине покликати…
– А тре? – не стримався Панас.
– А
