співав разом з усіма старовинної народної пісні, бозна з яких літ і часів позиченої. Про долю, що край шляху стоїть, когось виглядає. А його доля…
А як розійшлися гості, а батькові родичі з другого села до сну в їхній хаті готувалися, брат Панаса за рукав:
– Там коло воріт тибе тая…
Панас здригнувся. Невже Параска прийшла? Нащо? Душу ще більше ятрити? Не піде.
Пуйшов. Не своїми ногами, а рушив. Полотняна сукня Параски біліла в темряві.
– Нащо прийшла?..
Видихнув і одступив. Вечір обрушився на нього. Уся його любов колишня перелилася в цей вечір. Вечір запах, як мовби осінь на весну перетворилася.
Зрозумів – то чує, як пахне неїне тіло.
Проклятої і коханої, котра сказала, тихо й прохально:
– Мо’ трохи одійдемо?
«Якби я вбив неї, то, може, й у війську ни дістали б», – подумав раптом Панас.
Стояли й мовчали, а потім Параска торкнулася його руки.
– Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цієї ж ночі… Роби, що хоч, зі мною.
– Роби, що хоч…
Панас посміхнувся гірко. Та гіркота вихлюпувала десь із такої глибини, що й назвати неї був ци годен.
– Подарувати хочеш сибе на прощаннє…
Вона зітхнула. Сказала:
– Я винна, що твій подарок прийняла… Мій дарунок – то краплина од твого…
Страшна сила штовхнула Панаса. Він кинувся до Параски, стиснув в обіймах. Почув її гаряче дихання, тіло відчув пахуче, найкраще, найрідніше у світі тіло.
– Ходімо… Десь он туди, в садок, – прошептала Параска.
Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячіший, ніж коли обіймав, коли відчував її тіло, жар такий обдав Панаса.
Він спинився.
Стояв, а на зміну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осінній дощ полився.
– Пилип знає, що ти… Що ти маєш мені віддатися?
– Панасе, то я… Я рішила…
– Пилип знає? – Панас уже рикнув. – Знає ци нє? Кажи правду!
– Знає, – сказала Параска тихо. – Але ти ни думай… Він ніц ни має проти…
Панас відхитнувся. Тоді схопив неї за плече, стиснув.
– Он як? Ніц проти ни має… Подаруночок рішили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…
Штовхнув Параску з усієї сили і рушив назад. Гірко було на душі, ще гіркіше, ніж досі, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обоє вирішили, й зупинило, і сипнуло в душу гарячу пригоршню гніву. Груди наче пропалило.
…Сьогодні, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витіснилися, підійшли. Панас дивився на них, гіркота, образа й щемний жаль перемісилися в ньому в парку суміш. Раптом відчув – таки хочеться поцілувати на прощаннє цю осоружну дівчину.
Ту, яка мала бути його.
Одну-однісіньку на цілім світі.
І
